Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук
Отже, розкладемо на складники мій силогізм: уся історія мого з Ірою кохання була тонко замисленою і блискуче виконаною помстою мені. Хочете доказів, панове невидимі судді? Будь ласка, радо їх вам подаю, а ви й самі знаєте, що все злозамислене — злочин.
Іра вперто до мене підбиралася, довідавшись у якийсь спосіб, хто я такий. Але довго був для неї недоступний, отже, маючи фантазійну вдачу, уявила мене в образі рицаря в риштунках, зняти які з мене і стало її пристрастю. Це факт, якого не побоялася зголосити в одному з листів. Отже, їй треба було дочекатися того моменту, коли риштунки зніму і стану беззахисний, — тоді й загнала в мене свого ножа. Ось чому, панове невидимі судді, без вагання й відразу віддалася мені й максимально наблизила мене до себе, інакше риштунків не знімеш. Знайшла й найуразливіше місце: вірність проказаному слову — це звірила на першій вимушеній для мене клятві не бути ревнивим. Я ж по-дурному оголився, сам подавши пропозицію на таємний шлюб. І тут вона зрозуміла, панове невидимі судді, що очікуваний золотий момент настав: я був безпечний, злагіднілий, розчулений, тож її ніж легко ввійшов у моє незахищене єство. Думка про те, що Іра торжествувала, від’їжджаючи із Житомира, у цій схемі цілком підставна. Я ж бо й справді не міг порушити даного слова й навіки залишився одинаком. І це не тому, що продовжував її любити, — любов давно минула, а через те, що Слово для мене не порожній звук, а форма закону, бо «мова вуст людських — глибока вода», як сказано у Приповістях, і слово стає тілом, за євангелістом Іваном, коли воно повне правди. Я ж витворив Слово, повне правди, тобто сказане від щирого серця, а не облудно, отже, воно і ствердло в мені, тобто вчинилося Хрестом. А ствердле Слово ніколи не порушується, бо це значить порушити основи душі. Ось воно, найслабше із слабких і найсильніше із сильних місце мого батька, а від нього й моє. І вона, та помстителька, точно й старанно те вирахувала, перш ніж загнати в мене меча своєї помсти. Чи дало це їй радість, і чи заспокоїло бентежну душу? Радість напевне дало, але лиху, а це значить, що душу навряд чи заспокоїло, бо впустила в неї ще одну скверну, а скверна душі не гоїть. Душу гоїть справжня і неблазенна любов, а не любов зраджена, зокрема і в ім’я помсти. Ось чому, панове невидимі судді, не закликаю вас її засудити, бо мені цю жінку жаль. Признаюся вам, не раз хотілося одягти білого костюма й солом’яного бриля, взяти в руку гілку з трьома листками на кінці, прийти до її дому — адресу неважко було довідатися, — і постукати, щоб принести не собі, а їй мир. Але того я так і не вчинив, бо не був певний, що вона правильно потрактує мій прихід. Тому чиню цей акт подумки хоч би цим скриптом. Чи почує вона оце моє Слово, не відаю, боюся, що ні. Адже мимовільним насадником скверни в її душі був усе-таки я.
Літо 2000 року
P. S. Завершив свого скрипта, і, здається, до нього годі щось додати, коли ж сталася ще одна мала подія. Десь за тиждень по завершенні писання. Їхав трамваєм, і біля мене сидів чоловік пенсійного віку, який читав інформаційну газету «РІО», що в Києві розсилають безкоштовно, — таку й мені кладуть до скриньки. Я скосив очі і раптом побачив на вміщеному там фото знайоме обличчя. Заголовок вістив: «На численні прохання приймає відома знахарка і цілителька», а червоними літерами додано: І Р И Н А. Це мене здивувало й заінтригувало, отож повернувшись додому, вийняв із поштової скриньки газету і вже в ліфті переглянув оголошення. Сумнівів бути не могло: з фото дивилося на мене таки Ірине обличчя, одну руку піднесла вгору, у другій був хрест із розп’яттям, на рівні грудей — дві ікони, обрамлені рушниками, — Богородиці та Ісуса Христа. По тому йшли свідчення зцілених; якась Світлана Василенко писала про те, як позбулася розсіяного склерозу з допомогою молитов і, як вона пише, стародавніх замовлянь. Більше в ліфті я прочитати не встиг, отже, закінчив читання вже вдома. Друга зцілена оповіла історію про те, що вельми сварилася з чоловіком, а в городі своєму знаходила «всіляку гидоту, то яйця, то шерсть собачу, то кістки». Ірина визнала це за вроки від заздрощів і навчила пацієнтку, на прізвище Ніна Сердюкова, «як забити осикові кілочки і що говорити», купила пацієнтка і спеціально замовленого амулета. В кінці урочисто подається, що «в родину нашу повернувся мир і спокій, діти не хворіють». Третій лист — від родини Буничів, Павла та Олі, які зробилися пияками, — Ірина звеліла їм місяць замовляти воду й пити, в такий спосіб від пияцтва вони й звільнилися. До цієї реклами додано репертуара чи спеціалізацію «відомої знахарки та цілительки». Отже, відвідувачі на «унікальних зустрічах» можуть довідатися, як звільнитися «від тяжких, що роками мучили, захворювань, відновити розумову й фізичну працездатність, статеву активність, назавжди збавитися уроків, пристріту, чарів та проклять». Закликали приходити тих, кого турбують, знову цитую: «невпевненість у завтрашньому дні, тривоги і страхи, горе, нудьга і небажання жити, ревнощі й утома душі, холодність і ворожнеча оточення, самотність і сімейні проблеми, невдачі в любові, невлаштованість». Цей пункт мене вельми зацікавив, особливо те, що Ірина лікувала ревнощі й невдачі в любові. Далі йшло жирним шрифтом: «Початок о 9.00. Вхід безплатний», отже, щоб увійти до приймальні, грошей платити не треба. Але в кінці подано й ціну за прийняття — 40 гривень. Що ж, немало, коли зважити, що моя пенсія становить 74 гривні, зате безплатний вхід до приймальні відомої знахарки та цілительки мав відвідувачів утішати й приваблювати. Далі Ірину подано як «спеціаліста в галузі народної і нетрадиційної медицини», а
