«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
— Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспокоїться. Але де там! Я пішов до канцелярії, а вона покликала публічного послугача і веліла йому забрати Орисин куферок,[122] а самій Орисі заплатила за місяць і відправила її геть. Орися зо слізьми прибігла до мене до канцелярії і розповіла мені, що сталося.
«Ов, — подумав я собі, — моя молода пані зачинає показувати характер. Се грізний знак. Коли я уступлю їй тепер, на першім кроці, то вона швидко поб’є мене на другім, на третім зробить зовсім своїм невольником. Е, ні, моя пані, се у нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб підлягати твоїм капризам».
«Моя пані, — сказав я їй вечором, вернувши з канцелярії. — Позвольте спитати вас, яким правом ви позволили собі віддалити Орисю зі служби?»
«Бо так мені хотілося».
«Се дуже важна причина, — мовив я солоденько. — Але позвольте спитати вас, чи моя воля має тут у домі яке значіння?»
«Кухня і служниця — то моя річ».
«Але якби я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?»
«Хочеш її приймати, то собі приймай, але я в сій хвилі забираюся геть».
«А якби я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю і не робили скандалу?»
«Ха-ха-ха! Що за дика претенсія!»
«Ні, моя пані, нема чого сміятися. Я сю справу беру зовсім поважно, дуже поважно і ще раз прошу вас подумати про се».
«Думай ти сам. Я стою на своїм. Або я тут, або вона».
«Моя ласкава пані! Звертаю вашу увагу на те, що робите мені сим велику прикрість».
«А ти то мені робиш велику приємність».
«Зробите ви мені малу приємність — я вам зроблю більшу, а зробите ви мені велику прикрість — я вам зроблю ще більшу».
— Вона луснула дверми і замкнулася в своїй спальні. Другого дня рано не показалася. Я пішов з дому без снідання і мусив снідати в кав’ярні. Обід зварила сама — і, розуміється, погано, а вечором знайшла собі служницю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовістити її.
«Слухай, жінко, — мовив я вже без іронії, — поговорімо поважно. Пощо ти упираєшся против мене? Тобі з того не було ніякої шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а відправивши її, ти зробила мені велику прикрість. Пощо тобі задля примхи затроювати наше спільне життя? Ти говориш, що покинеш мене, коли я назад прийму її. Пощо говорити дитинства? Адже знаєш, що се неможливо. Покинеш мене — ну, і куди дінешся? Знаєш добре, що тітка не прийме тебе, бо ж вона тілько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачити тебе на очі. Знаєш добре, що, коли би ти покинула мене, се був би скандал і для мене, се пошкодило би мені в опінії[123] моїх зверхників, і я вжив би всіх правних способів, щоб привести тебе назад додому, а надто був би змушений розголосити, що ти покинула мене на те, щоб віддатися неморальному життю, — і тобі була б загороджена дорога до всякого заняття, тебе не приняли би в жаден чесний дім. Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моїх руках, тим більше, що й посаг твій тітка віддала в мої руки, і я, як твій муж, заразом також і твій опікун, щонайменше доти, доки ти неповнолітня».
— Вона розплакалася страшенно, сиділа мов зламана, але не говорила ані слова.
«Бачиш, — мовив я далі до неї, — се вже відразу видно нам обом, що ми не дібралися, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене ані я тебе. Але хто знає, може, як привикнемо, то воно якось і піде. Я чоловік старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна підладитися до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло додому, а не відпихало від нього. Наразі таким магнесом була б Орися, з часом могла б бути ти».
— Вона зірвалася мов опарена, — бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правді і по щирості.
«Ні, ні, ні! Не хочу! Одної хвилі не стерплю, щоб обік мене жила в домі наложниця мойого мужа!»
«Ну-ну! Наложниця! Пощо зараз таке погане слово? Хіба вона наложниця? Служниця, та й годі. Кому яке діло до того, яку службу сповняє вона?»
«Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду», — повторяла вона.
«Ну, не хочеш то не хочеш, — мовив я. — Я також не хочу, щоб ти тікала від мене або топилася. Уступлю тобі сей раз, а властиво, зажду, аж поки схочеш».
«Ніколи, ніколи!»
«Ну, не зарікайся. Ти ще не знаєш мене. Можеш каятися того, що змусила мене уступити».
— Вона видивилася на мене, широко витріщивши очі. У неї очі великі і зразу подобалися мені, але тоді, коли в них малювався якийсь дикий страх, мені видалися телячими.
«Що ж ти… бити мене будеш, чи що?»
«Ха-ха-ха! — засміявся я. — Бити! Ні, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку і, може, сама будеш просити мене, щоб я радше побив тебе. Подумай про се».
— Вона ще дужче витріщила очі, поблідла вся, а потім нараз затряслася, мов у лихорадці, і заридала:
«Матінько моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіру, людоїдові я попалася в руки!»
— І побігла, і замкнулася в своїй спальні.
Се була остатня наша розмова.
X
Євгеній сидів мов у тумані. Йому здавалося, що заглядає в пивницю, повну гнилі і поганого хробацтва. Його думка жахалася дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочатися такими сценами. Останні слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувшися серед бігу на великий камінь серед шляху.
— Як то остатня? — спитав він. — Вона покинула вас?
— Ні.
— Вмерла?
— Ні.
Євгеній глядів на нього очима, повними здивування і нервової тривоги.
— Нічого не сталося, — говорив байдужно Стальський, — тілько я від того вечера перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немовби вона не існувала в світі.
Євгеній усміхнувся тим силуваним сміхом, у якім проблискує несмілий скептицизм.
— Не вірите? Думаєте, що се неможливе. Потроха маєте рацію. Я удаю повну байдужність, удаю при ній, що
