Кімната - Емма Донохью
— Я так не думаю.
Вона глибоко зітхає.
— Спробуймо сьогодні. Ми могли б зробити таблички й наклеїти їх на двері...
— Круто.
Ми пишемо на аркушах паперу різнобарвними буквами слова «ДЖЕКОВА КІМНАТА» і «КІМНАТА МА», а потім прикріплюємо ці написи до дверей скотчем, відриваючи його, скільки душа забажає.
Мені треба покакати. Я розглядаю свої какавельки, проте Зубчика там не бачу.
Ми сидимо на дивані й дивимося на вазу, що стоїть на столі. Вона зі скла, але не з прозорого, а з прикрашеного блакитними і зеленими плямами.
— Мені не подобаються ці стіни, — кажу я Ма.
— Чому?
— Вони якісь дуже білі. О, знаєш, ми могли б купити в крамниці коркову плитку і заклеїти нею стіни.
— Нізащо на світі, — заперечує вона, а за хвильку додає: — Пам’ятаєш, ми починаємо все наново?
Вона каже «пам’ятаєш», а сама не хоче пам’ятати Кімнату.
Я згадую про Килим, підбігаю до коробки і, витягши його звідти, волочу за собою.
— Де ми покладемо Килим — біля дивана чи поруч з нашим ліжком?
Ма хитає головою.
— Але...
— Джеку, він уже геть потертий і брудний після семи років... Я навіть звідси чую, як він смердить. Я бачила, як ти вчився повзати по цьому килиму, а потім ходити. Ти за нього весь час зашпортувався. Якось ти на нього накакав, а згодом пролив суп. Мені так і не вдалося його відчистити як слід.
Очі в Ма розширились і блищать.
— Ага, я народився на ньому і помер теж на ньому.
— Атож, тому я й хочу викинути його у піч для спалювання сміття якнайшвидше!
— Ні!
— Якби ти хоч раз у житті подумав про мене, а не...
— Я думав! — кричу я. — Я весь час думав про тебе, поки ти була в Забутті.
Ма на секунду заплющує очі.
— Ось що я тобі скажу, Джеку. Ти можеш забрати його в свою кімнату, тільки нехай він стоїть скрученим у шафі. Гаразд? Я не хочу його бачити.
Ма йде на кухню, і я чую, як вона хлюпає там водою. Я хапаю вазу і кидаю її в стіну. Ваза розбивається на мільйон мільйонів уламків.
— Джеку... — Ма вже стоїть неподалік.
Я верещу:
— Я не хочу більше бути твоїм маленьким кроленям!
Я біжу в ДЖЕКОВУ КІМНАТУ, тягнучи за собою Килим, і він чіпляється за щось у дверях. Я забираюся в шафу, закутуюся в нього і сиджу там багато-багато годин, але Ма так і не приходить до мене.
На щоках, де висохли сльози, шкіра стає шорсткою. Нерідусь розповідав, що так видобувають сіль — заганяють морські хвилі в маленькі ставки, а потім чекають, коли вони висохнуть на сонці.
До мене долинає жахливий звук бзз-бзз-бзз і слова Ма:
— Так, гадаю, це слушний час.
За хвилину я чую її голос зовні:
— У нас гості.
Це лікар Клей і Норін. Вони принесли з собою харчі, що звуться «їжею навинос», — локшину з рисом і якісь смачні гладенькі жовті шматочки.
Уламків вази вже немає — мабуть, Ма викинула їх у піч для спалювання сміття.
У нас з’явився комп’ютер, і лікар Клей настроює його, щоб ми могли грати в ігри й надсилати електронні листи. Норін учить мене малювати просто на екрані стрілкою, що обертається на пензлик. Я малюю нас із Ма в Незалежному Житлі.
— А що означають ці білі риски? — питає Норін.
— Це простір.
— Космічний простір?
— Ні, весь простір усередині, тобто повітря.
— Ну, слава — це вторинна травма, — каже лікар Клей до Ма. — Ви не думали про те, щоб змінити імена?
Ма хитає головою:
— Я не можу собі уявити цього... Адже я — це я, а Джек — це Джек? Як я можу називати його Майклом, чи Зейном, чи ще якось?
Навіщо їй називати мене Майклом чи Зейном?
— А що, як змінити бодай прізвище? — пропонує лікар Клей. — Так він привертатиме до себе менше уваги, коли піде до школи.
— Коли я піду до школи?
— Коли будеш готовий до цього, — відповідає Ма. — Не хвилюйся.
Гадаю, я ніколи не буду готовий.
Увечері ми купаємось у ванні. Я кладу голову на пузик Ма і дрімаю.
Ми тренуємося жити в різних кімнатах і перегукуємося поміж собою, тільки не дуже голосно, бо в інших незалежних житлах також живуть люди. Коли я сиджу в ДЖЕКОВІЙ КІМНАТІ, а Ма — в КІМНАТІ МА, усе йде непогано, але, коли вона йде в якусь іншу кімнату, мені це не подобається.
— Усе гаразд, — заспокоює мене Ма. — Я завжди тебе почую.
Ми вечеряємо «їжею навинос», розігрівши її в мікрохвилівці.
Це така маленька плита, що супершвидко працює, випускаючи невидиме смертоносне проміння.
— Я не можу знайти Зубчика, — кажу я Ма.
— Мого зубчика?
— Так, твого хворого Зубчика, що в тебе випав. Я беріг його, він весь час був зі мною, а тепер, здається, пропав. Якщо, звісно ж, я його не проковтнув, однак він ще не вийшов разом з какавельками.
— Не хвилюйся, — каже Ма.
— Але...
— Люди в світі так часто переїжджають з місця на місце, що повсякчас гублять речі.
— Зубчик — не просто річ, він мені страшенно потрібен.
— Повір мені, зовсім не потрібен.
— Але...
Ма обіймає мене за плечі:
— Скажімо гнилому зубчикові «прощавай». Кінець історії.
Вона от-от розсміється, хоч мені зовсім не до сміху.
Я думаю, що таки випадково проковтнув його. Можливо, він не вийде з мене з какавельками, а заховається в якомусь куточку мого тіла назавжди.
Вночі я шепочу:
— Не можу заснути.
— Знаю, — каже Ма. — Я теж.
Наша спальня — це КІМНАТА МА, в Незалежному Житлі, в Америці, що лежить у світі, на зелено-блакитній кулі, яка має мільйони миль у поперечнику і повсякчас обертається. За межами світу — Космічний Простір. Я ніяк не можу зрозуміти, чому ми не падаємо з цієї кулі. Ма каже, що до землі нас притягає невидима сила — гравітація, але я її зовсім не відчуваю.
На небі з’являється жовтосяйне обличчя Бога, ми бачимо його крізь вікно.
— Ти помітив, — каже Ма, — що
