Кімната - Емма Донохью
Я оглядаю місцевість.
— Це гори?
— Це піщані дюни. А що то синіє вдалині між ними?
— Небо.
— Ні, під ним, темно-синього кольору.
Моїм очам боляче навіть в окулярах.
— Це море! — вигукує Бабця.
Я йду дерев’яною доріжкою позаду Бабці й Нерідуся, несучи цеберко. Я уявляв собі нашу прогулянку зовсім інакше, вітер весь час сипле мені в очі крихітні грудочки. Бабця розстеляє на піску велике квітчасте покривало, невдовзі його засипле пісок, але вона каже, що все гаразд, бо це покривало саме для пікніків.
— А де тут пікнік?
— Ще зарано для пікніків.
Нерідусь пропонує мені піти до води.
Я набираю повні черевики піску, і один з них злітає з ноги.
— Чудова ідея! — тішиться Нерідусь.
Він знімає свої черевики, засуває в них шкарпетки і, розхитуючи, несе за шнурки.
Я теж засуваю шкарпетки в черевики. Пісок іще вологий — дуже незвичайне відчуття. Крім того, в ньому трапляються колючі камінчики. Ма ніколи не казала, що пляж може бути таким.
— Біжімо! — командує Нерідусь і стрімголов кидається до моря.
Я залишаюся далеко позаду, бо попереду одна за одною виростають величезні гори з білою піною на вершинах. Вони ревуть і шкварчать. Море гуркоче не вщухаючи. Воно занадто велике, нам не можна туди.
Я повертаюся до Бабці на покривало для пікніка. Вона ворушить голими зморшкуватими пальцями ніг.
Ми намагаємося побудувати замок, але тут якийсь неправильний пісок: він весь час осипається. Повертається Нерідусь — штани в нього закачані, і з них капає вода.
— Хочеш похлюпатись у воді?
— Там скрізь какавельки.
— Де?
— У морі. Наші какавельки по трубах збігають у море, і я не хочу в них талапатися.
Нерідусь весело сміється.
— Твоя Ма нічогісінько не знає про каналізацію.
Мені хочеться побити його за ці слова.
— Ма знає все.
— Труби від наших унітазів ідуть до великої фабрики, — каже, сидячи на покривалі, Нерідусь із обліпленими піском ногами. — Робітники видаляють какавельки і очищують кожну краплину води, аж поки вона знову стає придатною для пиття. Потім вони пускають її в труби, з’єднані з кранами для води.
— А тоді ця вода потрапляє в море?
Нерідусь хитає головою:
— Думаю, море складається з дощової води і солі.
— Ти коли-небудь пробував на смак сльозу? — питає Бабця.
— Ага.
— Так от, сльоза неначе крапля моря.
Проте я однаково не хочу ходити в морській воді, хоч вона й зі сліз. Згодом я все ж підступаю до моря разом з Нерідусем, і ми шукаємо скарбів. Нам удається знайти білу мушлю, як у равлика. Я встромляю в неї палець, але равлика там немає.
— Візьми її собі, — каже Нерідусь.
— А що буде з равликом, коли він повернеться до свого будиночка?
— Ну, навряд чи равлик кинув би його тут, якби він був йому потрібен, — відповідає Нерідусь.
А може, равлика з’їла пташка? Або лев? Я кладу білу мушлю в кишеню, а потім ще рожеву, чорну і довгу — небезпечну й гостру, наче лезо. Мені дозволили взяти ці мушлі з собою, бо що з воза впало, то пропало, а я знайшов, то цур моє.
Ми обідаємо в якійсь перекусні, але тут можна не лише перекусити, а й попоїсти досхочу. Я з’їдаю гарячий сандвіч із салатом, помідором і захованою всередині шинкою.
Коли ми їдемо додому, я помічаю дитячий майданчик, що його, певно, вже переробили, бо гойдалки розставлено зовсім інакше.
— Та ні, Джеку, — пояснює мені Бабця, — це просто інший майданчик. У кожному місті чимало дитячих майданчиків.
Мені здається, що в світі все повторюється.
— Норін сказала мені, що ти підстригся. — Голос Ма в телефоні звучить дуже тихо.
— Ага, однак не втратив своєї сили.
Я сиджу, накинувши на голову Килим, і розмовляю телефоном. Навколо мене темно, і я уявляю собі, що Ма поруч зі мною.
— Я тепер сам миюсь у ванні, — кажу я їй. — І ще я гойдався на гойдалці, навчився розрізняти монети, знаю, як поводитися з вогнем та людьми, що живуть на вулиці. До того ж тепер у мене є два «Ділани-копачі», сумління і пористі черевики.
— Ого!
— А ще я бачив море, у ньому немає ніяких какавельок, тож ти мене обманула.
— Ти ставив стільки питань! — каже Ма. — Я не на всі з них знала відповіді, тож дещо мені довелося вигадувати.
Я чую, як вона схлипує.
— Ма, ти можеш сьогодні прийти до мене?
— Поки що ні.
— Чому?
— Мені досі добирають режим лікування. Лікарі ще не зовсім зрозуміли, що мені треба.
Їй потрібен я. Невже вони не можуть цього зрозуміти?
Я хочу їсти тайську локшину Розтопленою Ложкою, але Бабця каже, що це негігієнічно.
Потім я йду до вітальні й швидко-швидко перемикаю Дистанційкою канали. Телепланети з’являються на екрані одна за одною. Раптом я чую своє ім’я, проте не навсправжки, а в телевізорі.
— ...треба послухати самого Джека.
— Ми всі в певному розумінні Джеки, — каже другий чоловік, що сидить за великим столом.
— Безперечно, — погоджується з ним перший.
Їх теж звуть Джеками, як і мільйони інших?
— Так, усередині кожного з нас сидить маленька дитина, як у кімнаті один нуль один, — мовить, киваючи, ще один чоловік.
Але ж ми ніколи не жили в кімнаті з таким номером.
— А тоді ця дитина визволяється і виявляє, що в оточенні інших вона страшенно самотня.
— І страждає від сенсорного надміру модернізму, — додає перший.
— Швидше, постмодернізму.
Там є й жінка.
— Звісно, на символічному рівні Джек — дитина-жертва, яку замуровують у фундамент споруди, щоб задобрити духів, — говорить вона.
Що-що?
— А мені видається, що доречнішим архетипом був би Персей, народжений від запротореної в темницю діви і кинутий разом з нею в море у дерев’яній бочці. Жертва, що обертається на героя, — каже один з чоловіків.
— Так, Каспар Гаузер, як відомо, стверджував, що був щасливий у темниці, але, може, він хотів сказати, що все німецьке суспільство XIX сторіччя було для нього величезною темницею.
— Принаймні наш Джек мав телевізор.
Другий чоловік сміється.
— Культура — ніби тіні
