Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
Ті райдужні бульби вабили око своєю красою. Але не було в морі облудніших істот, а тому старий дуже любив дивитися, як їх поїдали великі морські черепахи. Натрапивши на цих медуз, черспахи наближалися до них спереду, заплющували очі й, отак убезпечившись проти отрути, поїдали їх разом із щупальцями. Старий любив дивитись, як черепахи поїдають фізалій, любив і сам топтати їх на березі після шторму й чути, як вони лускають під його зашкарублими підошвами.
Він любив зелених і дзьобатих черепах за те, що вони моторні, зграбні та й високо цінуються на ринку, а величезних дурних тупоголовців, закутих у твердий жовтий панцир, що парувалися в такий чудернацький спосіб і, заплющивши очі, з насолодою поїдали португальських фізалій, по-дружньому зневажав.
Старий не мав забобонів щодо черепах, хоча й багато років плавав на ловецьких суднах. Йому було жаль їх усіх, навіть і гігантських шкірястих черепах, завдовжки з човен і вагою мало не в тонну. Більшість людей не має жалю до цих істот, бо серце черепахи б'ється ще кілька годин по тому, як її заб'ють і розчинять. Та старий думав собі: «Адже і в мене таке саме серце, та й руки-ноги подібні до їхніх». Щоб набратися сили, він їв білі черепашачі яйця. їв їх цілий травень, щоб бути дужим у вересні та жовтні, коли ловиться справді велика риба.
Він також пив щодня по кухлю жиру з акулячої печінки — велика залізна бочка з тим жиром стояла в хижці, де багато рибалок зберігали своє знаряддя, і його міг пити кожен, хто хотів. Більшість рибалок аж з душі вернуло від його духу. Одначе пити його було аж ніяк не гірше, аніж вставати в таку рань, як вони: до того ж акулячий жир добре допомагав проти застуди та грипу й був корисний для очей.
Старий звів очі й побачив, що над водою знову кружляє той самий птах.
— Натрапив на косяк, — мовив він уголос.
Тим часом жодна летюча рибина не викидалася з води, не було видно й дрібноти. Та, видивляючись уперед, старий побачив, як над водою злетів невеликий тунець, перевернувся в повітрі й пірнув головою донизу. Тунець зблиснув сріблом проти сонця, а коли він зник, там-таки один по одному почали з'являтись інші, вистрибуючи на всі боки, спінюючи воду й кидаючися з чималої віддалі за здобиччю. Вони кружляли навколо дрібної риби й гнали її перед себе.
«Якщо не дуже швидко пливтимуть, я їх дожену», — подумав старий, і далі спостерігаючи, як зграя тунців збиває на воді білу піну, а птах раз по раз пірнає і хапає дрібну рибу, що сполохано металася біля самої поверхні.
— Той птах став мені в добрій пригоді,— мовив старий. Саме в цю мить жилка, закинута з корми, туго натяглась під його ногою — він притискав нею петлю, — і, коли старий, покинувши весла й міцно вхопившись за жилку, почав вибирати її з води, він відчув вагу невеликого тунця, що дрібно сіпався на гачку. Старий тяг жилку до себе, і вона смикалася чимраз частіше, аж поки він побачив у воді синю спину та золотаві боки рибини й зрештою перекинув її через борт у човен. Тунець лежав на кормі проти сонця, довгастий і тугий, мов свинцева куля; вирячивши великі дурні очі, він в останніх конвульсіях часто-часто молотив по дошках своїм зграбним хвостом. Старий зглянувся на нього й оглушив ударом по голові, тоді відкинув ногою ще тріпотливу тушку в затінок під корму.
— Albacore[51],— мовив уголос. — Добрячий буде живець. Фунтів на десять, не менше.
Він не пам'ятав уже, відколи почав говорити вголос, рибалячи одинцем. Колись давніше, залишаючись на самоті, він співав; часом співав і ночами, несучи вахту на рибальських вітрильниках та ловецьких суднах, що ходили по черепах. А розмовляти сам із собою почав, мабуть, тоді, коли від нього пішов хлопець. Але напевне він не пам'ятав. Рибалячи разом, вони з хлопцем звичайно не озивалися один до одного без потреби. Розмовляли здебільшого ночами або ж залишаючись на березі в негоду. Між рибалок вважалося негожим базікати у морі, і старий завжди схвалював і шанував цей звичай. Але тепер він часто висловлював свої думки вголос — адже це нікому не вадило.
— Коло б хто почув, що я отак балакаю вголос, то подумав би, що мені одібрало розум, — мовив він. — Одначе я при своєму розумі, отож мені до того байдуже. Багатії, ті мають у човнах радіо — воно говорить до них, розповідає про бейсбол…
«Не час тепер думати про бейсбол… — спинив він себе подумки. — Тепер треба думати лише про одне. Про те, задля чого я народжений. Можливо, десь поблизу цього косяка ходить і велика риба, — міркував він. — Оця, котру я витяг, — усього-на-всього молоде тунча, що відбилося від гурту, який шукає поживи. А решта подалася надто далеко в море, та й надто швидко. Усе, що з'являється сьогодні біля поверхні, пливе надто швидко й на північний схід. Може, так воно й має бути о цій порі дня? Чи це якийсь знак на переміну погоди, якого я не знаю?»
Тепер він уже не бачив зеленої смуги берега, а тільки верхів'я голубуватих горбів, здаля зовсім білі, неначе вкриті сніговими шапками, та ще хмари над ними, що скидалися на високі засніжені гори. Море ще дужче потемніло, і сонячні промені заломлювались у воді. Міріади порошинок планктону немовби розчинилися в світлі сонця, що стояло вже високо в небі, і тепер, крім своїх жилок, що прямовисно йшли в глибочінь, яка сягала тут доброї милі, старий бачив у синій воді лише далекі відсвіти заломленого сонячного проміння.
Тунці — рибалки називали всю рибу цієї породи тунцями й розрізняли її за відмінами тільки тоді, коли везли на ринок чи продавали на принаду, — знову зникли десь під водою. Сонце почало припікати, і старий, веслуючи, відчував його жар на потилиці, а по спині в нього потекли цівочки поту.
«Можна б просто пустити човна за водою, — подумав він, — і навіть поспати. Обкрутив петлю навколо великого пальця на нозі — та й спи собі, аж поки смикне. Але ж сьогодні
