БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Звичайно, кожен, хто наділений певним критицизмом, може легко побачити недосконалості і церкви загалом, і нашої церкви, і священиків, котрі служать поруч. І власне в цьому місці проходить умовна межа між справжньою вірою і химерними уявленнями про власну винятковість.

Бо, крім раціонального й особистого екзистенційного способів пізнання Бога, є ще один - таїнствений, без якого найвишуканіші вияви двох попередніх нічого не варті. А церква є носійкою таїнств. Незалежно від того, які закиди їй у нас можуть виникати. І це є ще одним таїнством.

Воно полягає в тому, що тільки через певні церковні обряди ми можемо приступитися до того, що не може бути зрозумілим буквально.

У такому разі священик виконує ту надзвичайну місію, що недоступна нікому з нас у якийсь інший спосіб. Ми можемо знати, що той чи інший священик - не ідеальна людина. Ми маємо мріяти про справді видатного слугу Божого. Але ми повинні усвідомлювати, що, виконуючи таїнства сповіді чи євхаристії, будь-який священик уже не є просто собою, не належить самому собі.

Між іншим, тисячу років тому церква і вірні вже переживали такі сумніви. Переживали і пережили. Власне цей досвід надає церкві ще однієї неповторної раціональної арґументації, яка зближується до наступного таїнства. Адже такої вагомості неперервності не має жодна інша інституція. А ми - істоти історичні.

Повіривши у християнство як у велику, тривалу й оптимістичну пригоду, легко переконатися, що нема часів гірших і ліпших, людей дуже добрих і цілком поганих. Існують лише постійні виклики, на які знаходяться адекватні відповіді.

А прадід, на жаль, попросту не зміг докласти необхідного зусилля.

Дещо з історії СБУ

1932 році в Радянському Союзі вже починалася індустріалізація, були розгромлені всілякі внутрішні партійні опозиції, Росія знову була імперією, і її визнали всі головні держави. 1937-го Італія здобула кілька колоній, завоювавши навіть непокірне королівство Ефіопії, мафія втікала до Америки, а Муссоліні був улюбленцем цілої Європи. В 1974 році ніхто не мав права сумніватися, що на Кубі побудований соціалізм. 1948-го Німеччина ще була розділена на окупаційні зони, все, що було пов’язане з великою епохою третього рейху, вже встигло закінчитися. В 2004 році Китай утвердився не лише як найбільша світова потуга апріорі, але і як держава, що переходить у категорію світових потуг завдяки переорієнтації своєї системи. В усіх випадках ідеться лише і аж про п’ятнадцять років. Про п’ятнадцятиріччя якоїсь там революції.

Я дуже слабкий у математиці, значить, безпомічний у хронології. Пам’ятаю, що це було в жовтні. Підозрюю, що в жовтні п’ятнадцять років тому. Тоді в Україні теж була найсправжніша і найсимпатичніша революція - студентська революція на ґраніті. І найбільшим результатом тієї революції стало перейменування площі Октябрської революції на майдан Незалежності. Срав пес. З того часу, коли ми зійшли з ґраніту, бо перемогли, вся наша подальша доля є суцільним ланцюгом усе нових і нових програних революцій. Їх накопичилося так багато, що я вже погано пам’ятаю - де що було. Революції злилися в роки партизанської війни. Але тоді, в жовтні, було дуже файно. Мені навіть починає здаватися, що у цій файності може таїтися причина подальших поразок.

Перебираю деталі і фраґменти. Намагаюся шукати помилку на тому рівні, який мені був доступний тоді. Що тоді бачив і що міг зробити, але не побачив і не зробив, або побачив і не зробив, або… Тоді я перебував у одному з відділів охорони. Що кілька годин ми мінялися з іншим загоном постами, виставленими довкола незалежної території табору. Охоронці не були учасниками голодування, ми снідали і вечеряли тим, що купували у крамницях. Ми стримували натовпи цікавих удень і охороняли підступи до містечка вночі, ми куштували трав’яні чаї, які щоранку приносили в термосах сотні киян. Крім того, ми говорили. Більше ніколи в житті я не втрачав під вечір голос упродовж двох тижнів. Більше ніколи я не мав такої губкової аудиторії. П’ятнадцять років тому те, що ми розповідали, бо просто знали це від дитинства, звучало в Києві як одкровення. Менше з тим. Перебираю фраґменти. Ті, що стосувалися і не стосувалися роботи. Нічні виходи за шнурок кордон для розмов з міліційними постовими (вони перейти межу не наважувалися), автобуси із спецназівцями трохи вище майдану, різні ґатунки сиґарет, якими того сиґаретнокризового року обдаровували наш загін, потрясіння від дзвіниці підсвіченого на ніч Софійського собору (уже Софія відструменіла відмерехтіла бузковим ґроном ти йшла до мене але не встигла за першим зойком за першим громом), перша книжка того ж Стуса, куплена напередодні в «Поезії» і ношена в кишені куртки, бо якщо будуть атакувати намети, щоби не пропав найбільший скарб, вентиляційні решітки метрополітену, з яких виходило нагріте повітря… Досить лише зачепитися, і клубок розмотується до несподіваної глибини (якщо взагалі можна говорити про глибину, а не довжину клубка).

І в одному місці пальці пам’яті наскочили на вузлик. Однієї ночі (ніч так часто виступає дійовою особою, бо вночі варта була особливо напружена) сивий худий елеґант у заморському білому порохівнику запросив мене вийти з табору на Хрещатик. У кожній кишені плаща була пляшка шампану. Ми довго сиділи серед каштанового листя, пили і говорили. Потому він вийняв ще з однієї кишені бравнінґа і запропонував мене застрілити. Я відмовився. Він захотів застрілити себе. Я його відмовив. Тоді це занудство із застріленням почало розповзатися далі. Хочеш, я застрілю того мєнта, нє, того пацана, нє, цю красотку, нє… Врешті з’ясувалося, що він може безкарно застрілити тут будь-кого, бо він із спецслужби (каґебіст, подумав я), і пропонує мені теж працювати на спецслужби, щоби могти собі постріляти. Не найкращий підхід, хід, метод, арґумент. Видно, подіяв шампан. Я відмовився.

Через рік уже була Україна. Якийсь акуратний молодий чоловік з гуманітарною освітою попросив зібратися на коротку зустріч увесь наш минулорічний охоронний загін. Ми прийшли, і він запросив нас усіх разом на перший курс якогось там вишколу новоутвореної Української служби безпеки. Колишній каґебіст, подумали ми і відмовилися.

І от тепер я далі думаю - коли закінчаться наші революції, коли мине ця партизанка?

Вдячність за несправедливість

Довіра до світу, на жаль, часто вибудовується у нас на химерній вірі в так звану справедливість. Безліч прекрасних життів було отруєно або через переконаність у тому, що вона мусить бути, або, навпаки, у