Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
— Ну й йолупи царя небесного. Хіба можна отак порох псувати по «невидимій цілі»?1
— Та що ви, діду, таке говорите, — обізвався хтось із козаків,- «по невидимій цілі». Хіба вони ліса не бачать, чи що?!
— То ж то воно і є, що по лісі б'ють, а треба б тебе дурака по голові.
— Та що ви там, діду, розумієтеся на цьому?! — одізвався другий «авторітет». — Тоді, як ви ще при гарматах служили — яка тоді «невидимая ціль» могла бути?! Таж тоді гарматчик дальше бачив, ніж гармата стріляла.
Дід ображено сплюнув:
— А то вже не тобі щенюкові судити, коли кращі гармати були — чи тоді, чи тепер.
Прибули кіннотчики з дозорів і сповістили, що з Грушківки і Мельників червоні рушили лавами в ліс. Петренко передає наказ групам розходитися кожній у свойому напрямку. Чорнота із кінною сотнею їде на Лубенські хутори «попасати» коні. Для нашої кінноти сьогодні у лісі роботи нема. Не буде й для червоної. Хіба дороги патролювати.
Отаманів і мій кінь теж пішли з кіннотою на хутір. Стаєм на чолі групи із півтораста козаків і йдем наукіс назустріч червоній лаві в напрямку Холодного Яру. З нами один «кольт» і чотири ручні кулемети. Петренко взяв із собою діда Гармаша, бо ніхто не знав так добре, як дід, усіх стежок і «перелазів» у холодноярському лісі. Десятками ж бо років бродив по них чи то за дровами, або грибами, чи то за вовками і дикими кабанами, поки було їх досить.
Гармати стихли. Поміж деревами проскакують злякані зайці та серни, що втікали від широкої лави червоних «наганячів».
Хлопці жартують, що як би був час, можнаб гарне полювання собі зафундувати. Сам граф Бобринський, як приїжджав, не мав стільки наганячів. Десь за грушківською дорогою розсипається горохом стрілянина. По кому стріляють — Аллах відає. Наших там в кожному разі немає. Може по свойому ж роз'їздові, що над'їхав із Грушківки, може по невинних нічого валах Мотриного манастиря.
Переходимо грабовий ліс. В молодому березнячку розвиваємося невеликими гурточками, що держали зв'язок між собою. «Воювати» у гористому й яристому лісі широкою рідкою лавою — безнадійна справа. Таку лаву і згуртувати в разі потреби важко, і змінити з нею напрямок нелегко, тай прорвати її, зосередившись, — раз плюнути.
Десь між манастирем і Кресельцями загорілася палка стрілянина, вибухали ручні гранати. Пізнаєм характеристичні короткі черги ручного кулемета Левадного. То група Семена Чучупаки зрізалася з лавою, що йшла із Мельників — центру села.
За якийсь час одна частина стрілів доносилася більш різко, ніж друга. Між ними такав «Люїс» Левадного. Ну звичайно, як і «обіцяв» Семен: прорвався крізь лаву і пішов на шпиль. Тепер, пострілюючи зверху, підожде годину або й дві, поки червоні шпиль оточать. Тоді прорветься через яр на другий шпиль і вийде у тил лави, що йде з мельничаиських хуторів у нашому напрямку. А Каноненко із своєю групою, вирушивши під перший шпиль з іншого боку, відтягне на себе бодай половину ворожої лави і заведе її одним крилом у багна.
Петренко комбінує, щоб наша група впхалася у кут, де мусять зіткнутися лави з Грушківки і хуторів. Можна буде звести червоних, щоб постріляли собі одні по других, а самим проскочити на Буду на Холодний Яр.
Минувши березняк, входимо в густий зруб, що спускався до розлогого яру. Зійшовши у яр, ідемо корчами довго, аж почувся впереді свисток і приглушені крики.
Наближається червона лава. Причаївшись на землі поза корчами, дожидаємо її з наготовленою зброєю. Все ближче тріск кроків і московська лайка червоноармійців, що незавжди щасливо розминалися з корчами. Зліва над яром вже виднілася частина лави, що випередила тих, що йшли яром. Червоноармійці на горі рівнялися вже з нами; задивлені вперед, не зауважували нас. Нарешті, у кільканадцяти кроках перед нами, з'явилася між корчами перша сіра шапка із зіркою, друга, третя...
Петренко дає сигнал: приклавшись до свойого німецького штуцера, валить стрілом червоноармійця, що в останній мент зауважив небезпеку і станув з розкритим із переляку ротом. Посилаєм мовчки у корчі півтораста куль і без крику біжимо вперед. Посипалися ворожі стріли, розбігаючись з яру в оба боки, бо й ті, що були на горі у лісі, почали стріляти, не знаючи ще по кому. При перших кроках упав один козак з простріленою головою. Червоноармійці з яру, відстрілюючись, утікали по схилах на гору. Зупиняючись на мить, хлопці беруть на мушку сірі постаті між корчами і біжать вперед. Залишаєм позад себе розірвану лаву і виходимо із яру в долину, порослу вже старим лісом. Тут зауважуєм, що бракує нам ще одного і то кулеметчика, що ніс на плечі «тіло» кольта. Від кулемета залишився нам лише триніжок. Ніс його на плечі легко Бугай, що не пішов із своїми за залізницю, а залишився в Холодному Яру; взяв його у корчах від кулеметчика, що пристав, біжучи з важким залізним триногом. Сусіди бачили, як упав мертвим кулеметчик з кольтом, та не було часу вертатися за кулеметом. Задиханий дід Гармаш «фільозофує», мовляв, добре хоч триніжок залишився — буде на чому куліш у відрі варити.
Позаднас стріли, свистки й крики. Ідемо скорим кроком, щоб через Грушківську дорогу перейти у частину ліса, ближчу до Мельничанських хуторів. Та... з-поміж дерев, витикається назустріч нам із триста чоловік скупченої резерви червоних. Привітані вогнем наших рушниць і ручних кулеметів, розбігаються в боки, залягаючи в лави. Резерва поспішає за нами. Побачивши, що дід Гармаш знову задихається, Петренко передає команду іти кроком. Червоні біжать стріляючи, з криком «Ура». Кулі ляскають по деревах, залишаючи за собою білі плямки. Свиснувши у пальці, Петренко командує залягти і дати вогня. Резерва теж залягла і псує набої. Рушаєм дальше; рушає і резерва та вже не біжить. Отаман турбується, щоб не напоротися на лаву із Грушківки. Тим часом назустріч нам, під укісним кутом, з'являється
