Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
— Яка ж ви хороша, — сказала Саллі, відчуваючи, що в особі цієї товстої неохайної жінки знайшла собі нового друга.
— Еге, хороша, аж далі нікуди! — щиро засміялась місіс Моллой. — Поспитайте тутешніх плетух, вони вам казна-чого наговорять. Ми ж бо з Тедом не вінчані. У нього є десь ще одна жінка. А де — він навіть сам не знає, і мені зараз також це байдуже. Ми прожили з ним чотирнадцять років, і нікому від того гірше не стало. То в чому ж мій гріх?
Наступного дня дружини інших старателів, вирядившись у свої найкращі сукні та капелюшки, також завітали до Саллі спитати: чи не можуть вони по-дружньому чимось прислужитися місіс Гауг? Вони принесли коржиків і супу, приготували їй чай, а потім посідали й почали скаржитись на тяжке життя, що випадає жінці на приїсках. Але вони враз перестали набиватися з своєю допомогою, коли довідались, що хвору доглядає місіс Моллой і що Калгурла привчається прати, стелити постіль та куховарити. Вночі Калгурла спала біля багаття. поруч Саллиного намету, але ховалася щоразу, як тільки в гості до Саллі приходили білі жінки. Їй не подобалось навіть, коли місіс Моллой втручалася в її справи.
Саллі гадала, що Калгурла вирішила не залишати її до повернення Морріса. Принаймні так їй здавалось. Час від часу: до намету приходили родичі Калгурли, які принесли сюди Саллі, й вони дружелюбно сміялись та розмовляли, радіючи і з того, що вона вже може встати з ліжка й підійти до них. Пам’ятаючи, як вони ділилися з нею всім, що в них було, Саллі частувала їх кожного разу, коли тільки в неї було їстівне.
Потім вони йшли собі, а Калгурла залишалась, хоча й вона іноді зникала на цілий день до своїх у табір, розташований біля озера.
Калгурла завжди була небалакуча, навіть серед своїх одно племінників, але досить добре розуміла те, що говорила Саллі; Здавалось, її тяжко гнітила розлука з племенем: ночами вона понуро сиділа біля багаття, а вдень, упоравшись з своїмі нечисленними обов’язками, йшла поблукати в чагарях. Відколи її родичі перекочували в інше місце, залишивши її саму, в очах Калгурли постійно горів неспокійний, гнівний вогонь, вона миттю ховалася в повітку, як тільки Фріско, Елі Нанкерроу, Сем Маллет чи Тупе Кайло приходили навідати місіс Гауг і поспитати, чи не потрібна їхня допомога.
— В ті дні й старателі, і рудокопи були справжніми лицарями, — згадувала Саллі. — Не було такого, чого б вони не зробили для хворої жінки. Коли в Маунт-Кетрін особливо жорстоко лютував тиф, а вода вийшла, прибув повнісінький диліжанс з жінками та дітьми, хворими на дизентерію. Чоловіки робили для них все можливе, поїли перевареною водою, прибирали після них. Мені розповідала про це одна з тих жінок. Ви просто не повірите, казала вона, якими уважними і дбайливими няньками показали себе тоді чоловіки. Можна що завгодно валити на перших старателів Заходу: мовляв, вони були і грубіяни, і п’яниці, й думали тільки про горілку та золото. Однак коли мова заходила про жінок — звичайно, білих, — вони поводились бездоганно. Якби не це, бог його знає, що б зі мною було.
Давні друзі по Хеннану не могли пробачити Моррісу, що він кинув тяжко хвору дружину на милість кочівників, їм чудово було відомо, що таке золота гарячка, коли люди, немов знавіснівши і втративши всякий розум, женуться один поперед одного за новими ділянками. Та все-таки, казали вони, йшлося про життя місіс Гауг, і Морріс виявив неприпустиму легковажність, звірившись на чорношкірих. Кочівники запросто могли кинути хвору жінку й утекти, якби запідозрили в неї ту хворобу, що сіє смерть по всій країні. З своєю одноплемінницею вони нізащо не стали б панькатися, особливо в такий скрутний час, коли водойми пересихають, дичини стає все менше і часто доводиться перекочовувати з місця на місце, з неймовірними труднощами добуваючи кожну крихту їжі.
З того, що розповіла Саллі, всі зійшлися на думці, що своїм життям місіс Гауг, очевидно-таки, завдячує Калгурлі. Але яка причина спонукала Калгурлу піклуватись про неї — цього ніхто не розумів. Вона ненавиділа білих, а до того ж тубілка, навіть якщо вона має вагу серед своїх одноплемінників, ніколи не чинить опору волі чоловіків.
Все з’ясувалося, коли Марітана прийшла провідати місіс Саллі разом з своїм чоловіком. Він належав до родової групи, що полювала далі на захід від тих земель, де полювали родичі Марітани, але й ті, й інші були з одного племені. Марітана пояснила, що Калгурла — її мати і що вона завжди буде доброю до місіс Саллі, бо місіс Саллі також була доброю до Марітани.
Марітана тримала на руках кругловидого малюка з золотистою шкірою. Вона дуже пишалася своєю дитиною і була невимовно щаслива, що в неї такий син. Її чоловік, худий літній воїн, не відходив від неї ні на крок і, коли вирішив, що візит до місіс Саллі надто затягнувся, наказав їй повертатися в табір. Він виявляв себе у відношенні до своєї дружини й дитини таким же власником, як і білі чоловіки. Марітана слухалась його з належною покірливістю. Зате на Фріско, немов з мішка, посипалися масні жарти, і він пригрозив, що відлупцює кожного, хто буде в’язнути до нього з питаннями, якої він думки про Марітанине хлоп’я.
В усякому разі, казали старателі, не Моррісу Саллі зобов’язана тим, що не померла в чагарях більш як за сотню миль від людської оселі. А людей вимащували в дьоготь і викачували в пір’я навіть за менші гріхи, ніж таке ставлення до дружини. Проте Саллі не дозволяла ганьбити Морріса. І вона так засмучувалась, коли чула їхні різкі й обурені репліки на його адресу, що старателі зрештою замовкали.
Місіс Моллой сказала їй, що Фріско, Сем Маллет, Елі Нанкерроу й Тупе Кайло вирішили по-своєму побалакати з Моррісом, коли він повернеться. Саллі стала прохати їх не засуджувати чоловіка.
— Ну що ж йому було робити? — палко захищала вона Морріса. — Адже не міг він кинути Кона напризволяще з
