Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Тільки від нього, — відповів Равік.
— Я так і думав, що ви погодитесь зі мною. — На обличчі в Гааке світилося задоволення. Він ледь нахилився вперед і, здавалося, клацнув під столиком підборами. — Між іншим, дозвольте відрекомендуватися — фон Гааке.
— Горн, — так само церемонно відповів Равік.
Це був один із його попередніх псевдонімів.
— Фон Горн? — перепитав Гааке.
— Авжеж.
Гааке кивнув головою. Він перейнявся ще більшою довірою до Равіка, побачивши в ньому гідного себе однодумця.
— Ви, мабуть, добре знаєте Париж, правда ж?
— Більш-менш.
— Звичайно, я питаю не про музеї.— Гааке посміхнувся з виглядом бувальця.
— Я все чудово розумію.
Цей арійський претендент на надлюдину, видно, хоче погуляти, але не знає, куди йому поткнутися, міркував Равік. Якби його затягти десь у глухий закуток, у відлюдну пивницю, в якийсь забутий бордель, майнула в нього думка. Кудись, де б ніхто не перешкодив…
— У вас тут є де розважитись, еге ж? — спитав Гааке.
— Ви недавно в Парижі?
— Через кожні два тижні я навідуюся сюди днів на два або на три. Своєрідний контроль. Дуже важливе завдання. За останній рік ми тут багато встигли зробити. Неймовірні успіхи. Я не можу говорити про це, але… — Гааке посміхнувся. — Тут можна купити мало не кожного. Продажна наволоч. Ми дізналися майже все, що хотіли. І без ніякої розвідки. Вони самі нас інформують. Зрада батьківщини як різновид патріотизму. Наслідок багатопартійної системи. Кожна партія продає інші, а водночас і батьківщину. Аби тільки самій мати зиск. А нам цього й треба, в нас тут повно однодумців. У впливових колах. — Він підняв чарку, побачив, що вона порожня, і знов поставив її на столик. — Вони зовсім не озброюються. Гадають, що, коли будуть беззбройні, ми від них нічого не вимагатимем. Аби ви знали, скільки в них літаків і танків… Зі сміху вмерти можна. Кандидати на самогубців, та й годі.
Равік уважно слухав. Він був зосереджений до краю, а проте навколо нього все пливло, ніби він спав і от-от мав прокинутися. Столики, офіціанти, приємна вечірня метушня, машини, що проїздили вулицею, місяць над дахами, яскраві світляні реклами на фронтонах будинків… А навпроти нього — балакучий убивця, який має на своєму рахунку сотні жертв і який зруйнував йому життя.
Повз їхній столик пройшли дві жінки в елегантних вузьких костюмах і всміхнулися до Равіка. То були Іветта й Марта з «Озіріса». Сьогодні вони мали вільний вечір.
— Шикарні, бісові душі! — сказав Гааке.
Заманити в якусь бічну вуличку, думав Равік. У безлюдну вузьку вуличку. Або в Булонський ліс.
— Ці дами заробляють на життя коханням, — сказав він.
Гааке подивився їм услід.
— А непогані. Ви, мабуть, добре розумієтесь на цьому, га? — Гааке замовив ще чарку коньяку. — Дозвольте пригостити вас?
— Дякую. З мене досить «перно».
— Кажуть, що в Парижі є фантастичні борделі. Такі, що збожеволіти можна. З демонстрацією і так далі.
Очі в Гааке блищали. Так самісінько, як тоді, кілька років тому, в залитій яскравим світлом катівні гестапо.
Я не повинен про це згадувати, думав Равік. Тепер не повинен.
— А ви хіба ніколи не були в жодному з таких місць? — спитав він.
— У деяких був. З пізнавальною метою, звичайно. Хотів побачити, як може занепасти народ. Але то були напевне не найцікавіші з них. А крім того, в таких місцях треба бути дуже обережним. Щось не так — і ти вже скомпрометований.
Равік похитав головою.
— Цього можна не боятися. Є такі місця, куди не заходить жоден турист.
— І ви їх знаєте?
— Звичайно. Навіть добре знаю.
Гааке випив другу чарку коньяку. Він ставав дедалі відвертіший. Те, що в Німеччині його стримувало б, тут відпало. Равік відчував, що Гааке нічого не підозрює.
— Сьогодні я саме намірявся трохи розважитись, — сказав він Гааке.
— Справді?
— Так. Інколи я собі дозволяю це. Треба ж зазнати в житті всього, що можна.
— І добре робите! Дуже добре!
Якусь мить Гааке незмигненно дивився на нього. Впоїти, подумав Равік. Впоїти, коли інакше не вийде, і кудись затягти.
Вираз обличчя в Гааке змінився. Він не був п’яний, тільки обмірковував, що йому робити.
— Шкода, — сказав він нарешті.— Я б залюбки пішов з вами.
Равік нічого не відповів. Краще не поспішати, щоб не викликати в Гааке підозри.
— Я сьогодні мушу вертатися в Берлін. — Гааке глянув на годинник. — За півтори години.
Равік і оком не змигнув. Треба піти з ним, подумав він. Гааке напевне зупинився в готелі, а не в приватному будинку. Зайти з ним до кімнати й там порішити його.
— Я тут чекаю на двох знайомих, — повів далі Гааке. — Вони мають зараз надійти. Ми разом їдемо. Мої речі вже на вокзалі. Ми звідси підемо просто до поїзда.
Усе пропало, подумав Равік. Чому я не ношу з собою зброї? Чому я, дурний, останнім часом переконував себе, що тоді мені Гааке привидівся? Я б міг застрілити його десь на вулиці й спробувати втекти в метро.
— Шкода, — сказав Гааке. — Та, може, ми могли б зустрітися другого разу? Через два тижні я знов буду тут.
Равік відітхнув з полегкістю.
— Добре, — сказав він.
— Де ви мешкаєте? Я міг би вам зателефонувати.
— У готелі «Принц Уельський». На сусідній вулиці.
Гааке витяг нотатника й записав адресу. Равік дивився на елегантну книжечку в червоних палітурках із м'якої шкіри. Олівчик був тоненький, позолочений. Що там записано? Мабуть, інформація, що накличе на когось тортури і смерть, подумав Равік. Гааке сховав нотатника.
— Шикарна жінка. Та, з якою ви щойно розмовляли, — мовив він.
Равік не відразу збагнув, про кого йдеться.
— А, ця… Так, непогана.
— Кіноактриса?
— Щось таке.
— Близька знайома?
— Саме так.
Гааке задумливо втупив погляд у порожнечу поперед себе.
— Тут мені не так легко познайомитися з якоюсь гарненькою дамою. Мало часу, та й не знаєш надійних місць…
— Це можна влаштувати, — сказав Равік.
— Справді? А ви самі не зацікавлені?
— У чому?
Гааке ніяково всміхнувся.
— Наприклад, у тій дамі, з якою ви щойно розмовляли,
— Нітрохи.
— Чорт, це було б непогано! Вона француженка?
— Здається, італійка. З домішкою ще кількох рас.
Гааке посміхнувся.
— Непогано. Звичайну вдома я цього робити не можу. Але тут я перебуваю, так би мовити, інкогніто.
— Справді? — спитав Равік.
Це питання на мить спантеличило Гааке, та потім він усміхнувся.
— Розумію! Звичайно, для своїх ні… Та взагалі це сувора таємниця. Між іншим, мені спало на думку… Ви не маєте знайомих серед утікачів?
— Майже