💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Читаємо онлайн Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Аркадій Петрович підбіг до дверей, визирнув у коридор, чи там кого, нема, причинив двері щільніше, потім підбіг до передніх парт і, по-змовницькому мружачи очі, покивав нам пальцем, запрошуючи присунутися ближче.

— Бачите, друзі мої, ви самі знаєте, що закони Кассо забороняють улаштування спільних вистав вихованцями мужських і жіночих закладів. Коли вчився в гімназії я, тоді було вільніше і ми такі вистави влаштовували. Але ж тепер, ви самі розумієте… Отже, доведеться нам грати жіночі ролі, звичайно, самим…

— Ну…

З розчарованим і сердитим бурчанням ми відлинули від Аркадія Петровича. Але Аркадій Петрович замахав руками і заморгав повіками:

— Тссс! Тссс! Тихо, прошу вас, друзі мої!..

Потім він побіг до дверей утретє і, встановивши, що там усе безпечно, повернувся до нас навшпиньках з виразом обличчя конспіративним до крайніх меж.

— Але, друзі мої, ми зробимо так… Та тихо ж, Кашин, не сопіть мені в вухо! Директор може почуть!.. Ми зробимо так. Жіночі ролі готуватимуть, звичайно, наші хлопці… Та стійте ж, стійте, які-бо ви неврастеніки! Репетюк, поясніть, що таке неврастеніки… Але одночасно, нишком, десь на приватній квартирі, ми репетируватимемо п'єси з справжніми жінками. Ну, так, звісно — гімназистками, а то ж з якими? Потім, коли все буде готове, ми покажемо спектакль директорові. Хлопці, які виконуватимуть жіночі ролі, гратимуть навмисне погано. Спектаклі немовби повинні будуть через те зірватися. Макар, подивіться, там нікого нема в коридорі? Тут, немов випадково, виявляється в жіночій гімназії гімназистки, що уміють грати ці ролі, — про це я вже умовився з учительками жіночої гімназії. Вони запропонують. Директор відмовить. Ми підемо до військового коменданта міста — ми ж хочемо обслуговувати госпіталі й фронт! Потім комендант напише до учбової округи або й до міністерства. Словом… ви ж розумієте!..

Ми розуміли. Ми присунулися до Аркадія Петровича тісним кільцем. Ми підхопили його на руки, і за секунду, віючи фалдами мундира, Аркадій Петрович злетів високо під стелю.

— Тсс! Тихо, прошу вас! Друзі мої! — махав він руками й ногами. — Що ви? Покиньте! Я зоставлю вас без обіду!

Але ми піймали його і жбурнули ще вище. Аркадій Петрович змушений був виставити руки наперед, щоб не розбити обличчя об стелю.

— Ради бога! Прошу вас! Кульчицький! Я поставлю вам одиницю!

— Васька! На стрьому!

Васька Жайворонок побіг до дверей вартувати.

Тепер, від охороною дозору, ми ловили бідолаху Аркадія Петровича і знову підкидали його. Вигукувати не можна було, і ми тільки широко роззявляли роти, лементуючи «ура!» самим рухом щелепів. Аркадій Петрович був весь у крейді, ґудзики його-штанів повідривалися, і з-під поли звисала відстебнута підтяжка.


МУЗИ І БОГИНІ ВІДВІДУЮТЬ НАС

Витівка Аркадія Петровича розквітла цвітом буйним і рясним. «Гімназичний театр по обслуговуванню фронтових частин і тилових військових інституцій» — так офіціально названо його — обіцяв бути справді цікавим заходом. Його програма була широка й різноманітна. В перерви, надто під час великої перерви, гімназія ставала подібна чи то до куліс оперової студії, чи то до палат божевільного дому. З усіх класів, з усіх кутків неслися арпеджіо, гами і рулади. Квартетисти наладжували скрипки, струнники пробували акорди, солісти брали верхнє «мі», декламатори горлали патетичні заклики патріотичних поем. Затуркані учителі, затиснувши вуха, притьмом перебігали по коридорах і мерщій ховалися до учительської. Один лише Аркадій Петрович, віючи фалдами мундира, літав по коридорах з кінця в кінець. Він призначав репетиції, лаявся з старостами кожного виду мистецтва, роздавав нові матеріали для розучування. Його голене обличчя було щасливе і мокре від поту.

Драматичний відділ нашого театру був особливо дорогий серцю Аркадія Петровича. Здається, за юнацьких років він мріяв бути актором. В кожному разі, режисерські обов'язки в драматичному відділі нашого театру взяв він на себе. Готувалося два чи три невеличкі драматичні етюди та повний спектакль гоголівського «Ревізора».

Марію Антонівну та Ганну Андріївну грали в спектаклі про око людське гімназисти, але насправді готували ці дві ролі дві гімназистки — Валя і Аля Вахлакови. Валя була тоненька й ловкенька, з величезними сірими очима п'ятикласниця. Аля — висока й огрядна семикласниця. Репетиції відбувалися потай, на квартирі матері Вахлакових, Варвари Власівни, учительки жіночої гімназії.

Дім Вахлакових був відомий в місті як безладне й невиразне «ліберальницьке» огнище. Вахлакових звали просто Вахлаки. І це, безперечно, відповідало істині. Голова родини, Аполлон Кузьмич Вахлаков, також якнайбільше відповідав своєму власному найменню. Це було чудне й несподіване поєднання Аполлона[187] і Кузьми. Він був ветеринарний лікар і служив у повіті, лиш зрідка наїжджаючи додому. В квартирі він не мав навіть своєї власної кімнати. Коли він приїздив, то спав на канапі в їдальні, розкидаючи свої шкарпетки по кришці рояля, вішаючи мокрий рушник на дорогу бронзову статую Венери Мілоської[188] в кутку та застромляючи зубну щітку за врубелівського «Диявола»[189], що висів над канапою на стіні. Шкарпетки, рушник і зубна щітка так і не прибиралися весь час перебування Аполлона Кузьмича дома. А проте вони залишалися там же і після його від'їзду, забуті власником і не помічені ніким із членів родини, аж поки не звертав на них уваги хтось із численних і постійних гостей.

Гості в домі Вахлакових не переводилися. Але

Відгуки про книгу Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: