Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

— Бачиш, Семку, — сказала тоді Катя. — Сподобався твій спів панові. А ти лінуєшся…

Семко ніби не чув. На мить притулив чоло до брудної стінки тамбура, ніби хотів остудити, але зробив це так швидко, що вдарився. Мусила Катя купити йому морозиво за ті дві гривні.

Треба було взяти термос із чаєм, щоб Семко не захрип і не застудився. Катя вже шкодувала, що віддала термос Ігоркові. Хіба господар не дасть йому чаю? Бабця завжди гостила тих, хто різав дрова чи орав город. Ставила горілку й закуску, варила бульбу. Може, сама Катя добре не пам’ятала, чула від когось, на селі так є — то факт — треба нагодувати робітника.

— Семку, ще тут поспіваєм, і все, — взяла вона хлопця за руку. Мав бути шостий вагон. Не сьомий, а шостий. Грошей має вистачити на ліки і на продукти. А Семко вже хрипіти почав. Ігорко теж принесе грошей. Якщо не сьогодні, то завтра точно.

Даремно вона сказала, що то останній вагон. В таких випадках Семко не старався, спішив і смішив людей. Та хай би смішив, аби гроші давали.

— «Повіяв вітер степовий», — шепнула Катя. — Оцю співай.

Тут вона могла підспівати. Удвох краще виходило.

— Ігорко плаче, — так само тихо сказав Семко, і в Каті похололо всередині. Ігорко з Семком були рідні брати, хоч і не схожі. Ігорко — маленький, а Семко — високий. Певно, тати були різні, але мама одна. Все одно рідні.

— Бідний Ігорко, — сказала Катя.

Семко кивнув і почав співати «Повіяв вітер степовий».

— Еге, — та йому щось бракує, — нарешті второпав Бодьо, і від того йому стало набагато ліпше. Був хтось слабший за нього.

Бодьо підійшов до Ігорка, що хитався взад-вперед, обхопивши голову руками. Той зіщулився. Майстер до дров підняв рискаль.

— Моцний з тебе хлоп, — присвиснув він. — І держак зламав, і залізо. Держак фабричний, можна купити, а залізо обрізати британкою і нагострити. Чуєш мене?

Ігорко перестав розхитуватися, але сльози й далі текли йому поміж пальців. Бодьо похитав головою:

— Піду подивлюся в прибудові. Може, знайду інший рискаль.

Бодьо статечно рушив до сараю, куди Ігорко нізащо б не підійшов. На дверях висів замок.

— От скурвий син! — сплюнув майстер. — А як дощ почнеться, то що нам, мокнути до п’ятої години?

Небо охоче відгукнулося: до негостинного обійстя пливла важка хмара, аж синя від натуги. Якби поруч була Катя, вона б обійняла Ігорка і сказала:

— Нічо, нічо…

Що мало означати: я з тобою, і разом ми дамо якось раду. Але Катя зараз водила Семка по приміській електричці. Може, навіть в отому поїзді, який щойно прогуркотів за лісом. Не їхнім лісом, їх ліс був далеко звідси. Тому Ігорко й не думав, що йому вдасться сховатись від кари господаря, що їздить на білій машині, і від кари небесної, що грозилася промочити їх з Бодьом до нитки. Але рубач дров, що залишився сам на сам з кволим чоловічком та його бідою, не збирався здаватись. Може, в домі хтось є: жінка чи коханка господаря, або сторож, що відсипається після нічної варти. Він пішов просто до будинку й з-під сходів на нього вискочив здоровенний псюра, про якого Бодьо встиг уже забути. Ледве встиг відскочити. Шлях до парадного входу був відрізаний. Тоді Бодьо повернув назад і зайшов з тилу. Там були металеві двері. Він постукав раз, другий, третій, і переконавшись, що ніхто не відчинить, копнув їх ногою. Все ясно. Так ясно, що залишилися хіба два варіанти: відправити Ігоря додому або стати свідком у його справі. Мусив бути мудрим.

У них в селі є пару таких, як оцей Ігор, зроблених на п’яну голову. Пускати такого на заробітки самого не варто: може зле скінчитись. Кожен може познущатись. Гроші відібрати, не заплатити ні копійки, або побити. Не накопав бідака на новий рискаль — буде шкандаль, як приїде той пацюк на мерседесі.

Бодьо вернувся і заходився знову цюкати сокирою. Перед його очима пропливали картини покарання нещасного Ігорка. Б, вижене копняками під зад, та й усього. Будуть на другий раз знати родичі, як такого пускати на зарібки. Пес! Про пса він забув. У них був колись дурний Іван. Тихий-тихий, але якось дітиська збиткувались над ним, загнали в кут, то Іван кинувся на них і одному голову каменем розгаратав, аж у лікарні лежав.

Бодьова сокира зависла в повітрі й легенько опустилась на нерозрубаний пень. Мусив роззирнутися довкола. Паркан високий, але без колючого дроту. Може, й лишиться таким. Має пса за сигналізацію. А у вікнах вже поставив. О, драбина під гаражем. Забув сховати, скурвий син. Файно.

(— Та, прошу пана, зламав рискаль. Каже, піду додому по новий. Може, ще прийде…

— Ну звідки мені знати, де він живе! Перший раз виджу того фацета. Що я мав робити — не пустити, чи як?)

Бодьо підійшов до Ігорка. Той уже не плакав, а з цікавістю дивився на драбину, приставлену до мурованої огорожі.

— Гей, — сказав Бодьо. — А де ти живеш?

Ігорко подумав і відповів:

— У лісі.

Старший побачив маленьку зігнуту постать Сіренького, коли той минув уже їхню кімнату і наближався до вікна, затканого кавалками фанери й картону, між які пробивалося сяке-таке світло. Здавалось, що те вікно зараз забере з собою хлопця, як інших ковтають двері, й він щезне. Після нього залишиться купка книжок, підібраних на смітнику. Бо насправді Сіренький хотів лише однієї книжки — про Робінзона Крузо, якої в них не було. Але та книжка ніяк не траплялася Старшому. На смітник її не викинув ніхто, а книгарні в місті більше не було. Замість книгарні був тепер магазин побутової техніки, яка не могла нікого з них зацікавити, бо не мали електрики. Коли Старший жив з Люсею, о, тоді в них був і телевізор, і холодильник, і навіть пральна машина. Книжок вони не читали, але виписували газету з програмою. Хоч раніше Старший читав, до бібліотеки був записаний, а як женився, то якось читання завмерло.

Ніхто з тих, хто тут мешкав, не здогадувався, що цей розхитаний вмираючий дім можна порівняти з островом, на який їх принесли хвилі житейського океану, і тепер вони черпали засоби для існування з дна цього океану. Сіренький брів до тьмяного світла, тягнучи ліву ногу, наче підбитий пташок, і сірий коц тягнувся за