Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха

-Ну, це в Алчиному стилі. Заяву під її диктовку писала?

-Ні. Вона навчила, куди йти і що робити. Казала, давно хотіла тебе вжучити, та все слушної нагоди не випадало. А тут таке, бач.

-Знала ж, лярва, до кого йти треба, - Рибалка сплюнув. - Десь інде з тобою б обережно розмовляли, а в нашій рідній районній управі та ще й коли мій старий приятель майор Рома Бойчук підключиться - це пєсня! Аби бабця-пенсіонерка заявила, що я в неї гаманець з трьома копійками вкрав, він би довго не розбирався - відразу злодюгу в цугундер.

-За що вони тебе там так ненавидять?

-А, довга історія. Колись розкажу, але й без того ти знаєш, мабуть, що робити так більше не треба. Чи навпаки: захочеш мені веселе життя влаштувати - бігом до майора Бойчука, звинувачуй мене в усіх смертних гріхах, пришивай увесь кримінальний кодекс, навіть статтю про зраду Батьківщині. Повірять, базару нема. Ти планувала з нею ще далі зустрічатися?

-З Аллою? Так. Мусила подзвонити, вона навіть запрошувала до себе додому ночувати, навіть пожити якійсь час, поки все крутится.

-Пішла?

-Ні. Тинялася. В кіно ходила. Морозиво їла. Нічого не в радість, хочеш вір, хочеш - ні. Думала щось собі, прикидала, виправдовувала себе в основному. Ну, дійшла під вечір до кондиції. Пояснити це так само не можу, просто пішла назад в міліцію признаватися, що набрехала. Чи погарячкувала, чи переплутала, коротше - виправляти помилку.

-Отже, таки помилку?

-Помилку, - кивнула Оксана. - З тобою, милий, не так боротися треба.

-Ух ти. Цікаво. І як же?

-Існує маса способів. Нічого, час прийде - покажу, - її тон невловимо змінився, причому - на краще, став більш приємним. Схоже, все остаточно минулося.

-Ну, то лишаємося ворогами? Це ж із ворогами борються, хіба не так?

-Не так. Все одно я ще не сказала останнє слово. І долю твою не вирішила для себе.

-Буду сподіватися, ти не приречеш мене на повільну жахливу смерть, - настрій від спокійної прогулянки в Олега теж поліпшився. - Йдемо чи їдемо?

-Їдемо. Набридло теліпати. Ловіть тачку, мужчина.

Роззирнувшись, Рибалка зійшов з бровки на дорогу і почав голосувати.

Вітька Малий вважав Карася своїм другом. Людмилу бачив удруге в житті, поважав її почуття до Олега, Олегові - до неї. В чомусь навіть переживав її проблеми з донькою. Зробив усе, що міг, аби витягти друга з ворожих лабетів і врятувати від довічної інвалідності. Та за той час, поки вони їхали від РУВС до її будинку, ця жінка змучила сищика так, як не вимотував наркоман, котрий обікрав офіс, попався на гарячому, але вперто не хотів визнавати своєї провини, кричучи: "Це не я, не я, це Він, Він в мені сидить, що ви знаєте про Нього, менти погані!" Людмила всю дорогу виголошувала один довготривалий емоційний монолог без логічного зв`язку між фразами, без завершених до кінця думок, пересипаний матюками. Причому підкований опер відзначив: матюкатися жінка не вміє, вживає матюки вкрай рідко, хоча й не червоніє, коли чує їх від сторонніх, не обурюється вголос, коли кислотна пацанва обмінюється враженнями про нові компьютерні примочки, вечірку в клубі, вечірку в когось на хаті та обговорюють чесноти та недоліки знайомих протилежної статі, користуючись виключно короткими матючними фразами та комбінаціями з них. Людмила Сошенко цілковитим потоком свідомості висловлювала свої думки про доньку Оксану. То згадувала, як возилася з нею хворою. То обзивала останніми словами. То обіцяла прибити. То починала шукати причини такої негідної поведінки, поступово зводячи все до самокопань та словесного мазохізму. Нарешті "копійка" загальмувала біля будинку, Людмила раптом замовкла, так само несподівано, як почала.

-Звиняй, Вітю, я тут трохи того... Нерви, знаєш, усе таке...

-Нічого, нічого. Все ж закінчилося.

-Дякую за доставку. Піднімешся? Хоч чаю чи...

-"Чи" іншим разом, за кермом та ще й чужої машини. До ліфта проведу і додому. Якось іншим разом.

-Найближчим часом, це моє прохання таке. Навіть вимога персональна, інакше посваримося. З Олегових друзів ви поки що єдиний, кого я знаю. А в нас же повинні тепер бути спільні друзі.

-Існують телефони, вийдемо на зв`язок.

Малий зачинив машину, на крок випередив Людмилу, галантно прочинив перед нею двері. Жінка зайшла всередину, за звичкою махнула рукою консьєржеві. І так застигла, скам`яніла з піднесеною рукою.

З будки, де постійно звикла бачити знайоме обличчя бабці або відставника, на неї дивилося незнайоме чоловіче лице. Вираз його чимось налякав Людмилу. Незнайомець підвівся, змовницькі підморгнув жінці і показав їй пістолет. З глушником на дулі.

Сходами згори спускався ще один незнайомець явно бандитського вигляду. Двоє зайшли слідом за ними з Малим, тепер стояли в дверях, заступаючи вихід. І хоча зброя була лише в "консьєржа", всі вони, без жодних сумнівів, озброєні.

-Викличи ліфт, - розпорядився один з тих, хто стояв біля дверей. Бандит, котрий спускався сходами, натиснув кнопку, загуло, кабіна зупинилася на першому поверсі, дверцята роз`їхалися, "ліфтер" притримав їх ногою.

-Заходьте. Без фокусів. Ми тут самі фокусники, - той, хто командував, ступив крок уперед.

Тим часом "консьєрж" вийшов з закутка, зброю не опускав, підморгнув уже Малому. Вітька прихопив з собою конфіскований на одній хаті під час обшуку "вальтер", просто так, про всяк випадок, практично у кожного з оперів є на приватному балансі ніде не врахована зброя, бо за кожен постріл з табельного "макарова", навіть коли витрачаєш казенний патрон, стріляючи у повітря, треба потім відписувати купу паперів. Відомий випадок, коли один розумний та далекоглядний начальник змусив у своєму відділку за кожен вистріляний патрон приносити новий, точно такий самий, перевівши оперів таким чином на самоокупність. Малий тримав руки перед собою, аби не дражнити напасників, очі стрибали від одного до іншого, Людмилу він прикривав спиною, сам задкував. Жінка дерев`яними кроками наближалася до