Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє — старший, середній і менший — лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що — він не чув.
Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця, з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанця і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.
Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:
— Про що ти думаєш, синку?
— Про блешні, — відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот — ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.
Другий хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звіряти, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють пустувати видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате був у нього такий собі симпатичний норов малої тваринки, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших — без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші риси, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли знаходили якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.
Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки вона в хлопця. Вони були дуже близькі, хоч Томас Хадсон ніколи не жив разом з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте надто заноситись йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги, — але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як він долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а те лихе, що було в ньому, здавалося такою собі зачіпливою веселістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.
Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший, — з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю, — з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.
— Привіт, тату, — озвався найстарший хлопець. — Добре попрацював?
— Купатися будеш, тату? — запитав середній.
— Вода чудова, тату, — сказав найменший.
— Як себе почуваєте, батьку? — осміхнувся Роджер. — Як ваше малювання, містере Хадсон?
— Малювання на сьогодні закінчене, панове.
— Ура! — вигукнув Девід, середній з братів. — То, може, вирушимо на підводні лови?
— Після обіду.
— Чудово, — сказав найстарший.
— А не буде надто неспокійно на морі? — запитав Ендрю, найменший.
— Хіба що для тебе, — відказав йому старший брат Том.
— Ні, Томмі. Для всіх.
— Коли вода неспокійна, риба не виходить з-поміж каміння, — сказав Девід. — Вона боїться великих хвиль так само, як і ми. Мабуть, її теж мучить морська хвороба. Тату, в риби буває морська хвороба?
— Авжеж, — відказав Томас Хадсон. — Іноді, коли заштормить, морських окунів у рибальських баркасах так захитує, що вони дохнуть.
— А що я тобі казав? — мовив Девід до старшого брата.
— Так захитує, що аж дохнуть? — перепитав Том-молодший. — А чим доведено, що вони дохнуть саме від морської хвороби?
— Є всі підстави вважати, що то справді морська хвороба, — сказав Томас Хадсон. — От не знаю тільки, чи хворіють вони на неї, коли плавають вільно.
— Ну, тату, хіба ж вони можуть вільно плавати між камінням? — сказав Девід. — Вони там мають свої нори й інші схованки. Але тільки ховаються в них від великої риби, а хвилею їх кидає точнісінько так само, як у баркасі.
— Ні, не так само, — заперечив Том-молодший.
— Може, й не зовсім так, — погодився Девід.
— Але все-таки кидає, — сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.
— А тобі не хочеться?
— Дуже хочеться, але я боюся.
— Чого ж ти боїшся?
— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться, — це Девід.
— Я й сам не раз боявся, — сказав йому Томас Хадсон.
— Ти? Справді?
— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.
— А от Девід не
