Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Руданський схилився до нього й засвітився усміхом:

— Дружите ще з музами?

Метлинський стрельнув на нього оком і задивився кудись на вулицю, на якій повільно й однотонно похитувалася темна постать.

— Все це ні до чого,— сказав хрипко.— В юності воно манить нас, бо є начебто продовженням ігор, що гралися в дитинстві, а в літах поважних, на схилі літ якось соромно признатися, що займаєшся дурницями. Окрім того, я не бачу, для кого мав би писати: єдиний наш журнал «Основа» впав через брак читачів.

Турок поставив перед ними філіжанки з чорною, густою, пінистою кавою. Сонце освітлювало тільки частину галереї, через це була поділена на дві косо зрізані площини: темну й світлу. Руданський сидів майже на сонці, тільки голова його куталась у тінь, Метлинський був у тіні весь.

— Ці думки й до мене приходять,— сказав Руданський, погасивши усміх.— Але знаєте, в цьому ділі є щось від нас незалежне: схопить отак зажма, припече і хоч-не-хоч — знову в дитячі забавки!

— Щоб заживати потім гіркоти! — підхопив Метлинський. — Це як пиття вина й похмілля. Я навіть побоююсь того похмілля: щось чорне таке надходить, лахмате. Тоді хочеться сісти на колеса й гайнути світ за очі.

— Маєте душевну незлагоду?

— Звідки ви взяли? — насторожено зирнув Метлинський.— Маю непосидючу вдачу.

Не витримав ясного й простого погляду Руданського. Спустив очі й наче стулив окраї мушлі, які був необачна розтулив.

Сидів сухий і неймовірно худий, із запалими очима й щоками, пальці тарабанили по столі в той час, як друга рука підносила до вуст філіжанку.

— Вибачте,— тепло сказав Руданський.— Ми, лікарі, завжди пристосовуємо все до фізіології. Між іншим, чи не був би я корисний вам як лікар? Отак по-дружньому, без гонорарів?

— Ні! — витиснув із себе Метлинський. — Маю цілком достатнє здоров’я. В ці краї я навідався не через хвороби, а через внутрішню потребу змінити обстановку. Боюсь надовго закисати на одному місці...

— А я от кисну тут бозна-скільки часу, — всміхнувся Руданський.— Без надії на зміну.

— Але з музами ви дружите. Як там ваша скриня творів?

— Стоїть. Втілені й невтілені грандіозні заміри,— на вуста Руданського лягла смутна усмішка.— Після падіння «Основи» мені як письменнику ніде дітися. Була колись думка видатися на власний кошт, але власного кошту нема. Крім того, едикт 1863 року. Наші гарячіші голови гадають перенести діяльність до галичан.

Метлинський насторожився.

— Будьте з цим обережні, — сказав тихо. — Бачите: політика й мистецтво — це досить непевна пара. Незвідь-чому вони намагаються лучитися, але з тої сполуки нічого доброго не виходить. Перше вбиває друге й навпаки. Є тут фатальна заклятість.

— Я молодиком теж вірив у фатальну заклятість,— сказав Руданський.— Пізніше перестав. І не через те, що, як лікар, виводжу все з фізіології, а через переконання: всі заздалегідь накреслені приписи умоглядні. Можливо, йде ще від того, що ми з дитинства не мали волі мислити й бажати, а завжди комусь чи чомусь улягали. Все залежить від того, хто і як щось робить. Один і справді не може з’єднати політику й мистецтво, а іншому це тільки й дається. Коли захочете колись послухати мої співомовки, побачите там і таке з’єднання.

— Послухати що? — перепитав Метлинський.

— Співомовки. Це мій власний термін. Я ворог запозичених слів. Поезія по-нашому — це співна мова: простіше й зрозуміліше.

— Я залюбки вас послухаю,— сказав Метлинський, розглядаючи кавову гущу, що сіла на дні філіжанки.— Правда, я людина настрою і не хочу домовлятися на певний час. Отож, коли дозволите, нагряну до вас несподівано.

— Буду радий! — засвітився йому назустріч Руданський.— Бо самотою жити — чортів водити!

Похитувавсь у плетеному лозовому фаетоні, похитувалася над головою парасоля; Метлинський приплющив очі: великої втоми зажив від довгих розмов. Той лікар був надто незвичайною появою серед людей та краєвидів цього краю,— майже знав, що там, у скрині, ховає той не полову. Вони приходять бозна-звідки, ці самородки, думав він, і роблять з подиву гідною легкістю те, на чому інший заживає горба. Син кріпака, чи шевця, чи загумінкового попа, з грубим обличчям та неартистичним тілом, викрешує зі свого мозку такі іскри, що не начудуєшся. Не начудуєшся на ту силу, що так і прискає з їхніх тіл, впертість та енергію... Метлинський хитався у колясці, все ще не розплющуючись, на вуста йому ліг тонкий усміх, а в грудях колотилася сіра мішанка. Цей його понурий настрій не руйнував, однак, здобутого в Алупці зачарування: сам бог послав йому в супровідники цього козарлюгу, і мимоволі напився він від нього сили. Завжди мав цю властивість швидкого переймання — всі імпульси його проголошених світові поезій ішли від книжок, які читав. Саме в цьому й була найбільша помилка, думав Метлинський, треба шукати в собі і в світі емоцій першородних. Зараз, коли в нього й справді безліч вільного часу, він хоче випробувати себе до решти. В глибині душі відчував свою готовість до великого чину: надто часто там нуртувало й бурунилося. Його емоційна система як високо наладнаний музичний інструмент: мав добрий смак і безпомильно впізнавав речі цінні й підроблені. Єдине, чого не зміг досягти,— сили оформити все, а відтак з’явити. Був повен соку, і цей сік треба було в щось вилити. «Вода, сік, молоко — ніщо, коли не набудуть форми посуду, в якому тримаються, інакше розіллються вони й розтечуться,— думалося йому.— Циліндричне тіло склянки, зрізаний конус відра,