Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

те, що найбільше страшить його останнім часом, — гострий, чорний відчай...

Він підіймався під гору, часто спиняючись, бо чавила його ядуха; важко, хрипко віддихувався, але коли повернувся, щоб глянути на палац князя Воронцова, очі його стали зовсім голубі. Палац не випинався й не вражав своєю величиною, але все в ньому: лінії стін, вікон, даху, димарів, башт було вивершене і складене з таким незбагненним смаком, що в Метлинського відлила кров від обличчя. Це стало як продовження чи відбиття грандіозного Ай-Петрі, який вигравав під сонцем зеленкувато-сірою барвою. Так само вигравав діорит стін палацу, заповитий пишними заростями дикого винограду, плюща і якихось інших рослин, що їм і назви не знав. Там далі — море, вітер дув просто звідти, несучи хвилі цілющого, гострого повітря: Метлинський мимовільно відчув, як прочищаються йому груди, входить у них чародійний бальзам, а з ним і почуття, якого давно праг, але рідко коли досягав,— захват до збентеження. Приплющився, щоб погасити в собі гострий вогонь, а коли розплющився, знову був спокійний і міг пити очима всі ті арабські бані й рівні дахи, вузенькі проходи й потайні двері, вікна й маленькі, наче кватирки, віконечка — все так вибагливо й догідно спліталося, що мимохіть подумав: сниться йому один із кращих снів.

Захотілося побачити це диво з фасаду, бо чомусь здавалося: звідти мусить усе вписуватись у небо і відбивати море, котре так спокійно й задоволено грає барвами. Мимохіть змахнув з очей сльозу — був це спалах щасливого якогось плачу.

7

Біля парадного входу до палацу стояв високий кремезний чолов’яга з орлиним носом і звислими вусами, і це класичне козацьке обличчя побіч екзотичних стін здивувало і схвилювало Метлинського.

Чолов’яга всміхнувся білозубою всмішкою, і його очі тепло засвітилися.

— Милуєтеся на палац?— спитав із виразним українським акцентом.— Прошу, заходьте!

— Чи не можна було б озирнути палац зсередини?— спитав Метлинський, і в його завше сухому тоні пробилися незвичні для нього несміливі нотки.

— Я можу й провести,— сказав вусань.— Як домашній лікар князів Воронцових, коли ваша ласка.

Метлинський витягся й посерйознішав:

— Відставний професор Харківського університету Амбросій Лук’янович Метлинський!

Тоді зацвіло, заусміхалося, засвітилося, аж засяяло до нього лікареве обличчя. Він схопив суху руку Метлинського великими долонями й міцно потиснув.

— Боже ти мій!— вигукнув по-українському.— Хто б міг подумати?

Бліді рум’янці спалахнули на сірому обличчі Метлинського. Козацьке обличчя, українська мова — все це його гостро схвилювало.

— Дивуєтеся, що вас знаю?— задоволено й радісно рокотів приємний лікаревий голос.— Та я, дорогий ви мій, не раз про вас думав і згадував. Я, Степан Руданський, так само, як ви, бавлюся українськими віршами і так само, як ви, закоханий в українську народну словесність.

— Як ви себе назвали?— перепитав Метлинський.

— Та що вам скаже моє ймення? Omnia mea mecum porto! Всі мої томи й збірники ховаються у власній не дуже вибагливих форм скрині. Але я дуже й дуже радий вас бачити!

— Ви друкувалися в «Основі»,— сказав, пригадуючи, Метлинський.— Так, так, я добре пам’ятаю... То були доладні твори.

— Які там доладні! Коли хочете щось доладного подивитися, ходімо проведу вас до палацу. Бачите, я сам ялтинський лікар, а домашнім лікарем Воронцових став з принуки, щоб зводити кінці з кінцями, тобто щоб їсти не тільки обід, а мати при тутешніх цінах для себе й родини вечерю.

Вони вступили у величні дубові двері, і назустріч їм пішов сивий татарин.

— Хочу показати його превосходительству палац,— сказав Руданський, і на вустах дворецького з’явився чемний оскал. Повів рукою у бік залів і чемно схилився.

— Це чудо вибудував англієць Бльор,— сказав Руданський.— Хоч часто тут буваю, не можу стриматися від спокуси подумати, скільки це коштує і звідки взяті такі гроші. Господар приїздить сюди раз на рік на кілька місяців, оце незабаром його сюди й чекають, а потім знову зали стоять пусткою. На утримання палацу й парку йде щорічно сорок тисяч карбованців. Чи не марнотратство?

Вони стояли перед портретом молодого графа Браницького, що став потім тестем графа Михайла Воронцова.

— Не було б марнотратства, не було б і палацу,— зауважив Метлинський.

Тут, у залі, між цих розкішних стін, багатого ліплення й найдорожчих шпалер, він наче виблід, позеленів і навіть поменшав. Обличчя ще більше спохмурніло, а очі погасли.

— Та й правда!— всміхнувся Руданський.— Не було б великопанської примхи, і цей чудовий берег стояв би порожній. Палиця на два кінці, — він засміявся, й луна прокотилася по порожніх залах.

Вони пройшли через велику вітальню і вийшли в зимовий сад.

— Все-таки моя проста натура не витримує такої розкоші,— сказав Руданський.— Тут є якийсь цікавий закон: переступивши межу того, що латинці назвали sancta simp-licitas, щось із краси починає зникати.

Вони зайшли до їдальні. Розкішна важка мебля, два коминки, а між ними водограй. Спокійно стікали легкі, грайливі струмки.

— Краса завжди і всюди — краса,— тихо сказав Метлинський.— Ми часто обмежуємо її в собі, губимо й вихолощуємо, зачиняємося самовільно замість того, щоб бути як квітка, що підставляє під сонце пелюстки. Я останнім часом багато про це думаю, і мені здається: чим менше у нас упереджень, тим менше й обмеженості.

В більярдній вони побачили величезне гральне поле, на стінах портрети батьків Михайла Воронцова і його жінки з