Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

те небо, густо всипане зорями й прикрашене мідною бляхою місяця, і може бути таким по-особливому розпорошеним мозком, тіло його землею ставало, а душа — незрівнянним оцим морем. Саме в ньому, в морі, народжувалася по-справжньому чарівна музика, побіч якої музика паркова відчувалася як вороняче крупання побіч соловейкового співу. Метлинський раптом відчув, що полилися йому з запалених повік сльози, в душі сколихнулася велика й світла хвиля, і він раптом легко повірив, що ще трохи, ще одне таке осягнення чи одкровення — й він освітиться, як це море, здобувши нарешті вогонь, до якого так безнадійно тягнеться, а коли те станеться, буде сам джерелом того вогню — не прийматиме його, а випромінюватиме. 5

Наступного дня він знову змінив білизну. Скидав її з себе різко й бридливо, наче звільнявся від надокучливої шкури,— здавалося, одежа увібрала в себе дух учорашнього дня, порожнього й нікчемного, як і всі дні передоцім. Мусив зустріти новий день у чистій оболоні — це стало однією з безодмінних умов його існування.

Служка приніс зміну сьогодні вранці, і він був задоволений: боявся, що праля не встигне. Сів до сніданку з погіднішим настроєм і, коли служка поставив перед ним тацю, спинив його коротким порухом:

— Скажіть, дорогий, чи є тут особливо гарні місця?

Рудько розправився, на мить утративши послужливу приниженість, на вуста лягла самовдоволена всмішка:

— Кращого місця, як Алупка й палац князя Воронцова, нема, ваша честь.

— Я маю титул статського радника і можеш називати мене вашим превосходительством,— м’яко зауважив Метлинський.

Очі в служки покругліли, блиснула в них іскра, і він послужливо спустив голову:

— Слухаю, ваше превосходительство.

— Скільки звідси верст до Алупки?

— П’ятнадцять, ваше превосходительство.

Метлинський поклав на тацю монету.

— Рад стараться, ваше превосходительство!

Вже знову був зігнутий удвоє і знову виповзав, покручуючи задком, із кімнати.

В коридорі служка розігнувся й подався в лакейську.

— Чорт!— сказав він товаришу, з яким розминався в коридорі.— Мені, брат, дістався такий тип, що я б його з великим задоволенням повісив на першій гілляці.

— А гроші платить?

— Гроші платить. Але така морда, аж з душі верне. Згинайся тут перед кожним падлом.

— Наша служба така — згинатись,— спокійно сказав товариш.— Від поклонів ще жоден не ламався. Хочеш доїти — гнись!

Він підморгнув рудькові широкою, високо зведеною бровою, і вони розійшлись, засміявшись...

Метлинський уже йшов по вулиці, різко посилаючи вперед ноги. Виставив ліве плече, а його понуре обличчя не спогіднилося від яскравого сонця. Вулицею котилися екіпажі, в яких похитувалися люди з курортними обличчями, промчало верхи кілька амазонок у супроводі вусатих довгоносих красенів — вони безсоромно перезиралися поміж себе. Це неодмінно помічали виставлені у вікнах знуджені жіночі й чоловічі лиця, поверталися одне до одного, наче механічні ляльки, й благочестиво обурювалися.

«Вертеп!» — думав Метлинський, стрімко переходячи вулицю.

— Мені до Алупки!— сказав різко візникові.

— Самі поїдете чи чекатимете компаньйонів?

— Сам.

— Дорого, пане, обійдеться. Я везу, здебільшого, по троє: кожен кладе по три карбованці.

— Три карбованці за п’ятнадцять верст?

— Такі тут ціни, пане. Коли поживете у нас трохи, звикнете. Окрім того, побачивши Алупку, й грошей не пошкодуєте...

6

Вони минули з лівого боку шляху царську резиденцію Лівадію, за нею осади великих князів — Оріанду, Ай-Тодор і Гаспру, потім Місхор, коні йшли по чудовій дорозі рівно й гінко, монотонно подзенькуючи дзвіночками. Довкола вивищувалися голі скелі, тяглися гори, одягнені в розкішну зелень. Метлинський дивився на це спокійно, навіть байдужно, здавалося, вся довколишня розкіш не дуже його й уражала, хоч не минав увагою жодної цікавішої місцини. Йому трохи заважав візник зі своїм помахуванням пугою й окриками, так само заважало дзеленчання. Хотілося ввібрати на повні груди тиші цього завороженого краю, бо тиша тут мала бути особлива. Поверталося поступово вчорашнє почуття, яке пережив, зустрівшись із нічним морем; він прийшов після того додому й таки відчув незборимий потяг до паперу. Повторювалося те саме, що було в Женеві, і, коли олівець все-таки черкнув аркуш, не побіг по ньому, а ледве поповз. Не писав про море та його красу — було б надто елементарно переносити враження мимолітні — був то сумний плач його серця, який почався ще далеко в минулому, коли зважився видати свою єдину дитячо-наївну книжку: «Думки, пісні та ще дещо». Тепер його цікавило оте «дещо» — зранена й скалічена душа, яка знаходить слово, щоб виспівати біль. Знищене в Женеві було подобою того співу, а вірші, які колись показав людям,— тільки натяк на його можливість. «Я надто мало мав великих зворушень,— думав він, похитуючись у повозі й приплющивши очі,— тільки з великих зворушень може виплисти велика музика». Вчора він таки по-справжньому відчув ту музику, лишалося закріпити її в серці і спробувати відтворити. Не прочитав ще того, що витворила в сутінках його рука,— не хотів світити, а вранці вже мав перед собою страх. «Свічка для цих сутінків,— думав, кінчивши писати, — груба імітація!» Боявся знову відчути вузьку, чавку обмеженість стін — міг би втратити цю першу так просто знайдену радість. Відтак знову заплеснув би душу чорний морок, і знову треба було б видряпуватись із прірви. Тоді прийде