Сьомий хрест - Анна Зегерс

— Ваш святий Михаїл залишив тут свій меч. — Він гукнув вартовому за дверима: — Прибрати тут! Ми кінчаємо! Залишатися на посту!

Герман уже втретє запитував цього вечора Ельзу: невже Франц нічого не переказував. А Ельза втретє розповідала, що Франц позавчора питався про нього і відтоді більше не приходив. «Дивно, — думав Герман, — спершу Франц наче збожеволів від цієї втечі, ні про що інше но говорив, а тепер раптом зник. Хоч би він нічого не зробив на свій риск. Чи, може, з ним трапилось якесь лихо».

Ельза щось тихенько наспівувала низьким, трохи хриплуватим голосом: здавалося, то бджілка дзижчить пісеньку про шипшину. Цей спів вечорами заспокоював Германа, і він менше докоряв собі за те, що одружився з цією дівчинкою, яка нічого не знала ні про нього, ні про що інше. А сьогодні ввечері Герман навіть сказав собі, що без цієї дівчинки йому було б важко витримати таке життя — самотнє і тривожне. Герман уже знав про арешт Валлау. Він намагався не думати про скривавлене тіло на підлозі, яке б’ють, топчуть ногами і ламають, бо в ньому живе щось незламне. Герман намагався не думати і про себе самого, про своє тіло, яке можна покалічити і в якому, сподівався він, теж живе щось незламне. Він думав зараз про втікачів, які ще були на волі. Насамперед про цього Георга Гайслера — він тутешній і, можливо, шукатиме тут притулку. Те, що розповів йому про Георга Франц, на гадку Германа, перепліталося з якимись потаємними почуттями. На підставі всього, що він чув про Гайслера — сам він його ніколи не бачив, — Герман уже склав собі про нього уявлення: людина, що не шкодує себе і ладна віддати все, щоб домогтися свого. «А те, чого йому бракувало, міг виховати в ньому його товариш по ув’язненню Валлау», — розмірковував Герман. Валлау він знав, правда, дуже мало, але одразу видно, яка це людина. «Треба приготувати гроші й документи», — помислив Герман. Він насилу одкинувся думок про людину, за якою женуться і яка може несподівано об’явитися тут.

Він розважував, чи не слід йому завтра ж піти туди, де все це приготовлено, на всякий випадок. «Оце і все, що я можу зробити, і я це зроблю», — сказав він собі і заспокоївся. У кухні бджілка наспівувала «Водяний млин». «Без Ельзи, — подумав Герман, — я, мабуть, хвилювався б іще більше. Усе, що робиться, — робиться на краще».

Франц кинувся на своє ліжко. Він так втомився, що заснув одягнений. І от він знову в мансарді разом з Еллі, він прийшов попрощатися. Раптом Еллі загубила сережку: сережка впала в яблука. Вони почали шукати її. Він злякався: час минав, а сережку треба знайти; але яблук було дуже багато, усе більше й більше. «Ось вона», — крикнула Еллі, але сережка майнула мов сонечко, і вони знову шукають, перебираючи яблука. Вони вже не вдвох, їм допомагають шукати і пані Марнет, і Августа, і її діти, і старий вчитель, що вийшов на пенсію, і маленький веснянкуватий Редер. Чабан Ернст із своїм червоним шарфом та собачкою Неллі теж перебирає яблука, і Антон Грайнер, і його кузен-есесівець; навіть Герман шукає сережку, а також секретар районної організації, який був тут 1929 року. Що з ним, власне, сталося? Шукають Софі Мангольд і Оклецьок; товста касирка, з якою Франц бачив Георга, коли той покинув Еллі, сопучи, риється в яблуках. Тут Франців мозок пронизує думка: «Може, Георг у неї — вона, хоч і товста, але дуже порядна». І ось яблука зникають, він уже сидить на велосипеді і їде вниз, до Гехста. Як він і гадав, касирка стоїть у кіоску із зельтерською водою, на ній сережки Еллі, але про Георга годі й питати. І Франц уже знову мчить на велосипеді, а страх дедалі зростає, тепер уже не він шукає, а його шукають. Нарешті йому спадає на думку, що Георг, звичайно, вдома. Де ж йому ще бути? Він, певно, сидить в їхній спільній кімнаті. Як не хочеться знову йти туди, побиратися сходами! Але Франц перемагає себе, він підіймається сходами і входить. Георг сидить верхи на стільці, затуливши руками обличчя. Франц починає складати свої речі — після того, що сталось, їхнє спільне життя кінчилося, лишились тільки гіркі спогади. Георг стежить за ним, кожний рух завдає йому болю. Нарешті він обертається. Георг опускає руки і відкриває обличчя. Воно спотворене до невпізнанності. Кров тече з ніздрів, з рота і навіть з очей. Франц хоче крикнути і не може, але Георг спокійно говорить: «Через мене, Франце, тобі не слід перебиратися».

Закон, за яким почуття людей спалахують і холонуть, не поширювався на цю п’ятдесятичотирьохлітню жінку, що сиділа біля вікна будинку на Шімельгесхен, поклавши хворі ноги на другий стілець. Жінка ця була Георгова мати.

По смерті чоловіка пані Гайслер жила з другим сином і його родиною. Вона ще потовстішала. В її глибоко запалих карих очах завше був вираз страху й докору, мовби в людини, що потопає. Сини звикли до цього виразу так само, як і до коротких зітхань, що вихоплювалися з її напіввідкритого рота, наче то була пара від її думок; і тепер їм здавалося, що мати не дуже розуміє, що вони їм кажуть, принаймні не розуміє справжнього смислу їхніх слів.

— Якщо він прийде, то не побереться сходами, — сказав другий син. — Він пройде дворами і залізе через балкон, як колись. Він же не знає, що спиш ти тепер не в своїй старій кімнаті. Найкраще тобі лишитися тут. Лягай спочивати.

Жінка напружила плечі й поворушила ногами, але вона була надто важка і