Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Як це відбувається?
— Хтозна. Воно саме з мене виривається, незалежно від мого бажання. Кортить, утерпіти не можу. Та мені від цього недобре. Ой, як недобре! Але втриматися не можу.
Лікар уважно глянув на Тамару Квінн і запитав:
— Ви здатні сказати людям, як ви до них ставитеся?
— Я… Ні. Ніколи не кажу.
— Чому?
— Вони й так знають.
— Ви певні цього?
— Авжеж!
— Звідки ж вони це знають, як ви їм не кажете?
Вона стенула плечима.
— Не знаю, пане лікарю…
— Ваша рідня знає, що ви до мене ходите?
— Ні. Ні… Я… це не їхнє діло.
Він кивнув.
— Знаєте, пані Квінн, вам треба записувати ваші відчуття. Це заспокоює. Інколи.
— Та я записую, все записую. Відколи ми з вами все обговорили, я записую в зошит і бережу його мов зіницю ока.
— Вам це допомагає?
— Не знаю. Авжеж, трохи. Здається.
— Продовжимо наступного тижня. Ваш час уже сплив.
Тамара Квінн підвелася, попрощалася з лікарем за руку і вийшла з кабінету.
14 серпня 1975 року
Була одинадцята година. Від самого ранку Нола друкувала на терасі в Гусячій бухті рукопис, а Гаррі сидів навпроти і працював, писав далі. «Добре! — вигукувала Нола з кожним наступним словом. — Ой, як добре!» Гаррі мовчки їй усміхався, відчуваючи, як його переповнює безмежне натхнення.
Стояла спека. Помітивши, що Гаррі нема чого пити, Нола на хвильку покинула терасу, щоб приготувати холодного чаю. Щойно вона сховалася в домі, як на терасу знадвору ввійшов гість — Елайджа Стерн.
— Гаррі Квеберте, ви занадто сумлінно працюєте! — голосно мовив Стерн.
Гаррі не чув, як він увійшов, тому аж підскочив від несподіванки і відразу страшенно запанікував: ніхто не повинен був побачити тут Нолу.
— Елайджа Стерн! — заволав він на всю горлянку, щоб Нола почула й не виходила з дому.
— Гаррі Квеберт! — ще гучніше викрикнув Стерн, не розуміючи, чому той так репетує. — Я дзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Але авто на місці, тому я й подумав, що ви, либонь, на терасі, тож дозволив собі обійти дім.
— І правильно зробили! — вигукнув Гаррі.
Стерн помітив аркуші в «ремінґтоні» по той бік столу.
— Ви і пишете, і водночас друкуєте? — зацікавлено запитав він.
— Так. Я… я працюю над декількома фрагментами відразу.
Стерн упав на стілець. Він спливав потом.
— Декілька сторінок одночасно? Ви геніальний письменник, Гаррі. Уявіть собі, я був у цих краях і вирішив навідатися до Аврори. Таке чудове містечко! Лишив авто на головній вулиці й пішов погуляти. І ноги самі занесли мене сюди. Либонь, звичка.
— Елайджо, цей дім… Він просто неймовірний. Казка.
— Дуже радий, що ви тут лишилися.
— Дякую вам за щедрість. Я дуже вам зобов’язаний.
— Не треба дякувати, нічим ви не зобов’язаний.
— Ось нехай у мене з’являться грошенята, то я цей дім придбаю.
— Тим краще, Гаррі, тим краще. Радий буду, якщо дім з вами оживе. Вибачте, заради бога, з мене піт котиться, і я вмираю зо спраги.
Гаррі занепокоєно зиркав до кухні, сподіваючись, що Нола їх чує і не з’явиться. Треба було хутчіш знайти як спекатися Стерна.
— Як на лихо, мені нема чого вам запропонувати, крім води…
Стерн зареготав.
— Не переймайтеся, друже… Я так і думав, що у вас удома нічим й ока запорошити. Оце мене і тривожить: писання добре діло, та глядіть, не занидійте тут! Вам давно пора одружитися, щоб хтось був поруч і про вас піклувався. Знаєте, а відвезіть мене до міста, поснідаємо і побалакаємо трохи. Якщо ви, звісно, не проти.
— Залюбки! — полегшено вигукнув Гаррі. — Чудово! З величезним задоволенням. Піду по ключі від авто.
Він увійшов у дім. І, проходячи повз кухню, помітив Нолу, яка сховалася під столом. Дівчина подарувала йому чарівну змовницьку усмішку і притулила пальчика до вуст. Він усміхнувся їй і повернувся на терасу до Стерна.
Вони сіли у «шевроле» і подалися до «Кларксу». Розташувавшись на терасі, замовили яєшню, грінки та млинчики. У Дженні аж очі засяяли, як вона угледіла Гаррі. Так давно його тут не було!
— Нехай йому всячина, — сказав Стерн. — Я й справді хотів трохи погуляти, аж опинився в Гусячій бухті. Наче запався у краєвид.
— Поміж Авророю і бухтою дуже гарне узбережжя, — погодився Гаррі. — Весь час милуюся ним.
— Ви часто там гуляєте?
— Майже щоранку. Бігаю. Чудовий спосіб розпочати день. Встаю вдосвіта, біжу, а сонце сходить. Неймовірні відчуття.
— То ви атлет, друже мій. Мені б вашу дисципліну.
— Не знаю, чи атлет я. Позавчора, наприклад, коли вже хотів було повертатися додому, мене скрутила страшенна судома. З місця не міг рушити. Дякувати богові, зустрів вашого водія, і він люб’язно підвіз мене додому.
Стерн силувано всміхнувся.
— Лютер позавчора вранці був тут? — запитав він.
Розмову урвала Дженні: вона принесла їм іще кави і відразу ж пішла.
— Так, — відказав Гаррі. — Я сам здивувався, побачивши його в Аврорі так рано. Він десь тут мешкає неподалік?
Стерн спробував ухилитись од відповіді:
— Ні, в моєму маєтку. У мене є флігель для прислуги. Та він любить цю місцину. Мушу сказати, Аврора у промінні вранішнього сонця — розкішне видовище.
— Здається, ви мені казали, що він подбає про троянди у Гусячій бухті? Я жодного разу його не бачив…
— Але ж кущі так само гарні, правда? Він працює непомітно…
— Але я дуже часто буваю вдома… Майже весь час.
— Лютер страшенно скромна людина.
— Постійно думаю: що ж із ним сталося? Він так дивно говорить…
— Біда. Давня історія. Знаєте, він дуже добрий чоловік… На вигляд, звісно, страшненький, та душа в нього прекрасна.
— Не сумніваюся.
Дженні знову підійшла, щоб долити кави, та вони ще й не торкалися до неї. Вона поправила серветницю, наповнила сільничку і поміняла пляшку з кетчупом. Усміхнулася Стернові, махнула рукою Гаррі й подалася в кухню.
— Як ваша книжка? Пишеться? — запитав Стерн.
— Ще й як! Ще раз дякую, що дозволили мені лишитися. У мене просто приплив натхнення.
— Приплив натхнення у вас переважно через цю дівчину, — всміхнувся Стерн.
— Прошу? — мало не захлинувся Гаррі.
— Я великий мастак угадувати такі речі. Ви спите з нею, так?
— Я… що?
— Та не кривіться так, друже мій. Що ж тут поганого? Ви ж спите з цією Дженні, кельнеркою, так? Бо щойно ми сюди прийшли, вона поводиться так, начебто один із нас точно з нею спить. Оскільки це
