Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Так ось той Хусейн-ага був святий чоловік; одного разу він посадив мене собі на коліна, поклав мені на голову свою руку, ніби благословляв мене, і сказав:

«Алексісе, звірю я тобі одне мудре слово. Ти ще малий і зараз не зрозумієш його, а як виростеш, тоді зрозумієш. Отож слухай, мій хлопчику: бога не можуть умістити ні сім сфер небесних, ні сім сфер земних, але його вміщає людське серце. Тому затям, Алексісе, хай тебе бог береже, затям: ніколи не завдавай рани людському серцю!»

Я мовчки слухав Зорбаса. Якби ж то і я міг не відкривати рота доти, доки невиразна ідея досягне своєї найвищої вершини — стане казкою! Але це під силу хіба що великому поетові або цілому народові по довгих віках німих зусиль.

Зорбас підвівся.

— Піду подивлюся,— сказав,— що там робить наш палій. Накину на нього якусь ряднину, щоб не застудився. Та й бритву візьму, пригодиться.

Він засміявся й додав:

— Коли люди будуть як люди, цей самий Захаріас займе місце поряд з Канарісом![51]

Взявши ковдру й бритву, Зорбас пішов берегом. Зійшов щербатий місяць, бліде, хворобливе світло огорнуло землю смутком.

Я залишився сам біля згаслого вогнища, виважуючи Зорбасові слова, сповнені глибокого змісту. В них чулися теплий дух землі і страждання людини. Ішли ті слова із самого серця й несли в собі його тепло. А мої слова були книжні, вони йшли з розуму, зрошені хіба що краплиною крові, і якщо й мали якусь цінність, то вся вона стосувалася лише тієї краплини крові.

Я лежав долілиць і перегортав теплий попіл, коли раптом з’явився Зорбас, якийсь розгублений, зсутулений.

— Хазяїне,— сказав він,— ти тільки не лякайся...

Я схопився на ноги.

— Чернець помер.

— Помер?!

— Я знайшов його на одній скелі, він лежав, освітлений місяцем. Я став перед ним на коліна й почав брити йому бороду й ту половину вуса, що залишилася. Брию, брию, а він ані руш, то я так захопився, що оббрив йому й чуба наголо. Набрив, мабуть, з півока волосся, скрутив його в клубок. Аж тут мене сміх розібрав. «Гей, синьйоре Захаріасе,— кричу йому й штовхаю,— вставай, поглянь на диво богородиці!» Та старий хоч би тобі поворухнувся. Я знову штовхнув його — і знову нічого! «Чи не врізав дуба бідолаха?» — думаю. Розстебнув на ньому рясу, розкрив груди, приклав руку до серця. Тук-тук? Тук-тук? Анічогісінько! Тиша. Двигун уже не працював.

Розповідаючи, Зорбас оговтався. На часину смерть приголомшила його, та він швидко взяв її за горло.

— Що ж нам тепер з ним робити, хазяїне? По-моєму, треба його спалити. Хлюпнеш гасу — від гасу й загинеш, чи не так сказано в Євангелії? Сам подумай: ряса в нього засмальцьована, а тепер ще й гасом просякла, то він спалахне, мов чучело Юди на великий четвер.

— Роби, як знаєш,— сказав я сердито.

Зорбас задумався.

— Ой, біда,— озвався він згодом.— Велика біда... Якщо його підпалити, ряса спалахне, мов смолоскип, а він же, бідолаха, худий, самі кістки та шкіра, не встигне перегоріти на попіл, не нажив він, сіромаха, жиру, щоб добре розгорітися...

Зорбас похилив голову й додав:

— Якщо бог існує, то невже він не міг усе це передбачити і зробити його товстим, наростити йому сала, аби ми не мали клопоту? Що ти на це скажеш?

— Не вплутуй мене в це діло, кажу тобі. Роби, що хочеш, тільки не тягни.

— Найкраще було б, якби з усього цього вийшло якесь диво. Щоб ченці повірили, ніби сам бог зробився перукарем і побрив його, а потім убив, бо він напакостив у монастирі...

Зорбас знову пошкріб потилицю.

— Але ж яке диво? Яке диво? Ану ж, покажи, на що ти здатен, Зорбасе!

Щербатий місяць заходив, він уже торкнувся морського обрію, золотаво-червоний, мов розжарена мідь.

Мене змагала втома, і я ліг. А коли вдосвіта прокинувся, то побачив, що Зорбас сидить біля мене й готує каву. Обличчя його було біле як крейда, очі запалились і почервоніли від безсоння. Але м’ясисті цапині губи хитро посміхалися.

— Я не спав цілу ніч, хазяїне, мав роботу.

— Яку роботу, безбожнику?

— Я сотворив диво.

Він засміявся й приклав пальця до губів.

— Але не скажу! Ось коли завтра відкриватимемо канатну дорогу, прийдуть оті кнури святити її, тоді й почуєш про нове диво всемилостливої Богородиці Месниці!

Він налив кави в чашки й провадив далі.

— А знаєш, з мене був би добрий ігумен. Якби я заснував монастир, то б’юсь об заклад, що всі інші мусили б закритися. Я переманив би всю їхню клієнтуру. Тобі треба сліз? Одна мокра губка — і всі мої ікони плакатимуть. Тобі треба грому? То я приладнаю під «Тайною вечерею» таку собі машинку, яка гримітиме. Тобі треба привидів? Будь ласка, мої вірні ченці всю ніч походжатимуть, закутані в простирадла, по даху монастиря. А ще кожного року на свято її милості я готував би кульгавих, сліпих, паралітиків, які б ураз прозрівали та скакали до танцю...

— Не смійся, хазяїне! Мав я дядька, то він одного разу натрапив на мула, що вже мало не здихав,— його вигнали на пустир і покинули, щоб там простяг ноги. Дядько забрав його до себе і став щоранку ганяти на пашу, а ввечері повертав до себе додому. «Слухай, дядьку Хараламбісе,— питали селяни,— нащо тобі цей здохляк?» — «А він мені править за фабрику гною!» — відповідав дядько. Отак і мені монастир правив би за фабрику див.

Цей переддень Першотравня залишиться в моїй пам’яті на все життя. Канатна дорога була готова, стовпи, канат і гаки виблискували під вранішнім сонцем, на горі громадилися обрубані стовбури сосен, а робітники чекали, коли можна буде підвішувати їх до каната й спускати вниз.

На горі, на самому вершечку канатної дороги маяв великий грецький прапор, а ще один — над її кінцем, на березі. Біля буди Зорбас поставив барило вина, а один робітник крутив на рожні над вогнем жирне ягня — після освячення й відкриття запрошені вип’ють за добрі прибутки.

Зорбас виніс із буди й клітку з папугою