Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

повітрі ще стояв запах сірки від вогненного сліду архангела, але ніхто цього не завважив. Братія порозсідалася в трапезній. «Захаріасе,— запитав мене трапезник,— ти що, не їстимеш?» А я наче й не чую. «Він харчується янгольським хлібом!» — сказав Дометіос, педераст. Братія знову зареготала. Я встав і подався на кладовище. Упав у ноги архангелу й раптом відчув на потилиці його важку ногу. Вона притискала мене до землі. Години минули, як одна мить,— певно, так минають години й віки у раю. Опівночі — всюди тиша, ченці поснули — я підвівся, перехрестився й поцілував ногу архангела. «Хай звершиться воля твоя!» — сказав, схопив каністру, напхав у пазуху ганчір’я й вийшов.

Темрява — хоч в око стрель. Місяць іще не зійшов, монастир наче потонув у пекельну пітьму. Я ввійшов у двір, піднявся сходами, дістався до келії ігумена, облив двері, вікна й стіни гасом, потім побіг до келії Дометіоса, а далі почав обливали келії одна за одною, а тоді облив і довгу галерею, як ти мені й казав. Потім пішов у церкву, взяв свічку, засвітив її від лампади Христа й підпалив монастир...

Чернець замовк, важко дихаючи. Очі його палали вогнем.

— Слава богу,— буркнув він і перехрестився,— слава богу! Монастир ураз охопило полум’я. «Горіть у геєні вогненній!» — крикнув я щосили й дременув геть. Біжу й чую — дзвони б’ють на сполох, ченці волають, а я все біжу й біжу...

Почало розвиднятися. Сховався я в лісі, тремчу. Зійшло сонце. Коли це чую — біжать лісом ченці, шукають мене. Але господь накинув на мене темну пелену, і вони не знайшли мене. А в сутінках знову чую голос: «Спускайся на берег, швидше!» —«Проведи мене, архангеле!» — крикнув я й подався далі. Не знав, куди йду, архангел вів мене, являючись мені то сяйвом, то чорним птахом поміж деревами, то стежкою, що збігала вниз. А я поспішав чимдуж за ним, цілковито довірився йому, і ось, бачиш, з його великої ласки натрапив на тебе, брате Канаваро, врятувався.

Зорбас мовчав, але все його обличчя сміялося беззвучним диявольським сміхом, рот розтягся аж до волохатих віслючих вух.

Страва саме зварилася, він зняв її з вогню й запитав ченця:

— Слухай, Захаріасе, а що воно таке «янгольський хліб»?

— Дух,— відповів чернець і перехрестився.

— Дух? Тобто, інакше кажучи, повітря? Е-е, ним ситий не будеш, сідай, чоловіче божий, поїж хліба та юшки, оговтайся. Попрацював ти добре, їж.

— Я не хочу,— відповів чернець.

— Не хоче Захаріас, а Йосиф? Що, Йосиф теж не хоче?

— Йосиф,— тихо мовив чернець, ніби сповіщав велику таємницю,— проклятий Йосиф згорів, слава богу!

— Згорів! — зареготав Зорбас.— Як? Коли? Ти сам бачив?

— Згорів, брате Канаваро, в ту саму мить, коли я запалив свічку від лампади Христа. Я на власні очі бачив, як він вилетів з мого рота, мов чорна стрічка з вогненними літерами. Тоді я підніс до нього вогник свічки, він скрутився, як гадюка, і згорів на попіл. І мені враз полегшало, слава богу. Мені здається, що я вже вступив у рай.

Він підвівся, відійшов від вогнища, біля якого щойно сидів, понуривши голову, і сказав:

— Піду ляжу край берега, так мені наказано.

Старий рушив берегом і зник у темряві. Я сказав Зорбасові:

— Він на твоїй совісті. Якщо його знайдуть ченці — приб’ють.

— Не знайдуть, будь спокійний, хазяїне. Я в таких справах трохи розуміюся. Завтра я його побрию, перевдягну, як людину, й посаджу на пароплав. Не потерпай, хазяїне, це все — раз плюнути... Добра юшка? Їж усмак людський хліб і не псуй собі крові.

Зорбас їв з апетитом, потім випив вина й витер вуса. Тепер він був у доброму гуморі, його потягло на розмову.

— Ти чув? Здох диявол, що сидів у ньому. Старий тепер порожній, геть порожній, бідолаха! Тепер і він став таким, як усі.

Зорбас на хвилину замислився, й раптом запитав:

— А чи не здається тобі, хазяїне, що той диявол був...

— Мабуть, що так,— відповів я.— Старим заволоділа думка спалити монастир, от він спалив і заспокоївся. Та думка йшла від бажання їсти м’ясо й пити вино, вона дозріла й стала другою натурою ченця. А інша натура, справжній Захаріас, не мала потреби ні в м’ясі, ні в вині. Цей Захаріас дозрівав у постах.

Зорбас довго обмізковував мої слова.

— Ну, що ж, здається, ти маєш рацію, хазяїне,— зітхнув він.— Мабуть, і в мені сидить щонайменше з п’ять дияволів!

— Не бійся, Зорбасе, всі ми їх маємо. І що більше їх маємо, то краще. Аби тільки всі йшли до однієї мети, хоч і різними шляхами.

Ці слова розхвилювали Зорбаса. Він сперся підборіддям на коліна й замислився.

— А до якої мети? — нарешті запитав він, підвівши очі.

— Хіба я знаю? Це надто складне питання, щоб я міг тобі відповісти.

— А ти скажи просто, щоб я зрозумів. Досі я дозволяв своїм дияволам робити все, що вони хочуть, вибирати той шлях, який їм до вподоби, тому одні називали мене нечесним, інші — чесним, одні — чокнутим, інші — премудрим Соломоном. А я — все це разом, навіть більше, справжній вінегрет. То просвіти ж мене, коли твоя ласка,— яка мета?

— Бачиш, Зорбасе, може, я й помиляюся, але мені здається, що люди є трьох сортів. Найперш це ті, котрі ставлять собі за мету прожити, як вони кажуть, своє життя: їсти, пити, кохатися, розбагатіти, прославитись... Потім ідуть ті, які ставлять собі за мету не власне життя, а життя всіх людей; вони усвідомлюють, що всі люди є одне ціле, і намагаються просвіщати, вчити любові, чинити якомога більше добра всім людям. І нарешті йдуть ті, які ставлять собі за мету жити життям всесвіту; ці вважають, що всі ми — і люди, і тварини, і рослини, і зірки — є одна й та сама сутність, що веде одну й ту саму страшну боротьбу. Яку боротьбу? Щоб матерія стала духом.

Зорбас пошкріб потилицю:

— Твердолобий я. Поки розкумекаю... Ех, якби ти, хазяїне, оте все, що сказав, міг мені пояснити в танку!

Я розчаровано скривився. Пояснити всі ці карколомні думки в танку!

— Або якби ти, хазяїне, міг усе це розповісти мені, наче казку. Як Хусейн-ага. Це був старий турок, наш сусіда, дуже старий і дуже бідний, не мав ні