Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
— Ти співай, співай, а я відійду на хвилинку, чуєш?! — крикнула вона до тітки Леньо і собі з головою пірнула в скриню.
Клапті подертого атласу, вилиняла синя сорочка, старезні червоні пантофлі, нова червона парасолька, зламане віяло, а на дні — трикутний адміральський капелюх,— його подарували мадам у далекі часи. На самоті вона, серйозна й меланхолійна, крутилася в ньому перед дзеркалом і віддавала честь.
Хтось підійшов до дверей. Старушенції відскочили від скрині, а тітка Леньо знову вчепилася в ліжко й почала бити себе в груди, пронизливо виводячи:
Й гвоздики червонесенькі твою обіймуть шию...
Увійшов Зорбас і поглянув на мертву жінку, яка лежала із схрещеними на грудях руками, ще й досі з оксамитовою стрічкою на шиї, тиха, спокійна, геть зжовкла, вкрита мухами.
«Грудка землі,— подумав він,— грудка землі, яка відчувала голод, сміялася і стискала в обіймах. Кавалок глини, що плакав. А тепер? Який диявол приводить нас у світ, який диявол забирає?»
Зорбас плюнув на підлогу й сів; наївшись і напившись, він відчув себе бадьорішим.
Молодь у дворі тим часом лаштувалася до танцю. Прибув знаменитий лірник Фанурйос, відсунули подалі стіл, каністри з-під гасу, корито, кошик для брудної білизни, і, звільнивши місце, почали танцювати.
Прийшла старшина: дядько Анагностис зі своєю довгою гачкуватою палицею, у білій широкій сорочці, Кондоманольос, товстий і засмальцьований, а також учитель з великим мідним каламаром на поясі й зеленою ручкою за вухом. Бракувало тільки старого Маврандоніса — він утік у гори, боячись суду.
— Раді вас бачити, хлопці! — сказав дядько Анагностис, здійнявши руку.— Гарної вам розваги! Їжте й пийте, хай вас бог благословить, але не кричіть, бо то сором. Небіжчиця чує, хлопці, чує!
Кондоманольос пояснив:
— Ми, значить, прийшли описати майно небіжчиці й розділити його поміж сільською біднотою. А ви що з’їли — те з’їли, що випили — те випили, годі! Не здумайте мені нишпорити й грабувати, нещасні, бо тоді начувайтеся!
І він грізно потряс костуром.
За старшиною присунув гурт простоволосих, обірваних, босих жінок. Кожна тримала згорнутий лантух під пахвою або великий кошик на спині. Підступали вони боязко, крок по кроку, мовчазно.
Дядько Анагностис обернувся, побачив їх і спалахнув:
— Ах ви цигани такі! Ану, назад! Це що? Грабувати зібралися? Ось ми тут усе опишемо, а потім розділимо як слід, по справедливості, між бідними. Назад, кажу вам, якщо не хочете скуштувати дрюка!
Учитель добув з-за пояса довгастий мідний каламар, розгорнув великий аркуш паперу й попрямував до крамнички, щоб саме з неї почати опис.
Але в цю мить розлігся жахливий гуркіт — заторохтіли каністри, покотилися котушки, задзеленчали, б’ючись на череп’я, чашки. У кухні теж загримотіли каструлі, тарілки, ложки й виделки.
Старий Кондоманольос кинувся до будинку, потрясаючи костуром. Тільки де вже було йому змагатися! Баби, чоловіки, дітлахи вискакували з дверей, вистрибували з вікон і перевалювалися через паркан, тягнучи хто що встиг ухопити: сковорідки, каструлі, матраци, кролів... Інші знімали з завісів двері й вікна і пхали їх на плечах. Мімітос і собі прихопив пару пантофлів небіжчиці, зв’язав їх шнурком і почепив собі на шию — здавалося, ніби мадам Ортанс осідлала була його, а потім стала невидимкою, лише пантофлі її й видніли...
Учитель насупив брови, засунув каламар знову за пояс, згорнув так і не списаний папір і, не мовивши й слова, з виразом глибоко ображеної гідності спустився з порогу й подався геть.
А бідолашний дядько Анагностис кричав і вмовляв, вимахуючи палицею:
— Та як же вам не соромно, хлопці, як вам не соромно, адже небіжчиця чує!
— Може, піти покликати попа? — запитав у нього Мімітос.
— Та якого там попа, телепню? — сердито крикнув Кондоманольос.— Вона ж католичка! Ти що, не бачив, як вона хрестилася? Чотирма пальцями, нечестива! Гайда, закопаємо її, хай не смердить і не загиджує село!
— У ній уже черва завелася, от їй-богу! — сказав Мімітос і перехрестився.
Дядько Анагностис кивнув довгою благородною головою.
— А тебе це дивує, дурнику? Людина, аби ти знав, щойно народиться — вже повна хробаків, просто ми їх не бачимо. А вони, як тільки почують, що ми починаємо гнити, одразу вилазять із своїх нір — білі-білі, як оті, що в сирі!
З’явилися перші зірки й зависли в повітрі, наче тремтливі дзвіночки — вся ніч наповнилася ніжним дзвоном.
Зорбас зняв клітку з папугою, що висіла над ліжком небіжчиці. Осиротілий птах злякано забився в куток: він довго придивлявся до того, що сталося, але нічого не зміг уторопати, тому сховав голову під крило, скулився і притих.
Коли Зорбас знімав клітку, папуга стрепенувся, хотів був щось сказати, але Зорбас виставив долоню й зупинив його, лагідно сказавши:
— Мовчи, мовчи... Ходімо зі мною.
Потім він схилився над мертвою й довго вдивлявся в неї. Горло йому стиснуло, він хотів був нахилитися нижче й поцілувати її, але стримався.
— Ну, з богом...
По цьому Зорбас узяв клітку й вийшов надвір. Я чекав на нього, й він одразу попрямував до мене.
— Ходімо звідси,— промовив ледь чутно й узяв мене під руку.
Він здавався спокійним, але губи його тремтіли.
— Цього нікому не минути...— сказав я, щоб якось розрадити його.
— Оце втішив! — саркастично процідив Зорбас.— Ходімо звідси.
— Чекай, зараз її виноситимуть, треба побути. Чи ти не можеш витримати?
— Та витримаю...— глухо відповів він, поставив клітку на землю й схрестив на грудях руки.
З кімнати небіжчиці вийшли, хрестячись, простоволосі дядько Анагностис і Кондоманольос, а за ними четверо танцюристів, ще й досі з весняними трояндами за вухом, хмільні й веселі, винесли тримаючи за ріжки, зовнішні двері, на яких лежала небіжчиця. На деякій відстані за ними йшов лірник з лірою, гурт підпилих чоловіків — вони ще жували, та п’ять чи шість жінок з каструлею чи стільцем кожна. Останнім ішов Мімітос, почепивши на шию протерті пантофлі.
Віяв теплий, вологий вітер, і море роздратувалося. Лірник звів смичок — і в теплій ночі радісно, переливчасто задзвенів його голос:
Чому ж ти, моє сонечко, так рано закотилося...
— Ходімо! — сказав Зорбас.— Усе. Кінець.
Ми мовчки йшли вузенькими сільськими вуличками. Чорніли неосвітлені будиночки, то там, то там гавкне собака, шумно зітхне віл. Час від часу з повівами вітру до нас долітали веселі, дзюркотливі, ніби струмені