Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Як же його шукати? — замислився Бісмарк, озираючись на безліч будинків Ормосу, що були розкидані між двох гір у долині, яка спускалася до країв затоки. Там, де закінчувалася набережна, за бухтою для рибальських човнів, наче пробувала злетіти з пагорба красива біла церква. А за нею, ще вище на горі, вабила погляд ще одна, невелика, але велична.

Ноги самі підштовхнули Бісмарка в дорогу, немов дві церкви, що прикували до себе його погляд, стали для них сигналом. Та й думалося Бісмаркові на ходу легше, ніж у застиглому, нерухомому стані. Ідучи, він більше помічав життя Ормоса, чув свої і не свої кроки, шум моторів машин, що рідко проїжджали. І фоном усіх цих звуків людського життя проступало шипіння хвиль, крики чайок і грецьке каркання ворон.

Десь поруч на тлі цих самих шумів і звуків живе Польський, поки навіть не підозрюючи, що хтось привіз йому подарунки від рідних з Києва.

Бісмарк посміхнувся. Він десь поруч, але як його знайти?

Відчинені навстіж двері каварні мовби самі закликали клієнтів. Олег зазирнув усередину. Там було прохолодніше, ніж на набережній під сонцем. Прохолодніше і затишніше.

Молодий чорнявий грек визирнув з кухні, зрадів клієнтові, привітно кивнув.

— Would you like coffee or uzo? — запитав по-англійському.

— І те, й інше, — Бісмарк зрадів не менше за грека, почувши англійську.

Спільна мова іноді дуже багато важить.

Вже розраховуючись, Олег показав офіціантові на смартфоні фото Георгія Польського.

— Do you know him? (Ви його знаєте?) — запитав. Було видно, що грек хотів би зробити клієнту приємне. Але на його обличчі прочитувався сумнів.

— Можливо... може, і бачив, — сказав він нарешті. — До нас багато заходять!

Наступну зупинку Бісмарк зробив біля бухти. Розглядав човни і яхти, скромні, зі спущеними вітрилами. Піднявся на схил до верхньої церкви. Постояв перед нею. Заглянув усередину — двері були відчинені. На душі запанував надзвичайний супокій. Стало так затишно, що захотілося забути про все, зокрема і про причини своєї появи на цьому острові. Це бажання тотального забуття налякало Олега так, що він швидким кроком майже вибіг з храму на сонце і поглядом хижака-орла знову обвів містечко, що сховало за стінами і вікнами одного зі своїх будиночків стовосьмирічного мудреця, який зумів перехитрити не тільки радянську археологічну науку, а й саме життя. Примудрився не просто продовжити свій вік за межами звичних меж, але і допомагав друзям досягти того ж. Якби вони теж поїхали, могли б, напевно, зараз щасливо жити в сусідстві з ним і разом з ним виходити в море на риболовлю. Але вони залишилися там, де не узвичаєно жити довго. Вони залишилися там, де крім внутрішніх причин для трагічного фіналу існує багато зовнішніх, і людина там набагато смертніша, ніж під заспокійливим сонцем Греції.

— Де ж він тут може жити? — Напружив погляд Бісмарк, вдивляючись у дахи і вікна Ормоса. — Як дізнатися? Іти і стукати в усі двері? Бути сміливішим?

Але як бути сміливішим, Бісмарк поки не розумів. У нього на руках тільки фото на рибальському човні. Ледве чи на своєму. Хоча... Адже рибалки один одного знають, ну хоча б в обличчя. Вони не можуть не вітатися один з одним, коли приблизно в один і той самий вранішній час вирушають на риболовлю і приблизно в один і той самий час повертаються назад у бухту. Треба просто рано прокинутись. Треба тільки дізнатися: о котрій годині вони відпливають. І бути в цей час біля бухти. І вдивлятися в їхні обличчя. І якщо його серед них не буде, то дочекатися їхнього повернення і показати їм фото. Та на фото ж є і човен, і його номер або назва.

Бісмарк нервово розсміявся, зробивши несподіване відкриття, над ним зазойкали чайки, і їх зойкання теж було схожим на сміх. Олег сміявся голосно і завзято, і не звертав уваги, що на нього здивовано і з побоюванням дивиться, піднімаючись до церкви, молода дівчина-туристка з легким наплічником за плечима.

Коли вона вийшла на майданчик перед церквою, він замовк, але обличчя його ще сміялося беззвучно, і очі сміялися. А рука вже витягла мобілку і викликала на екран фото Польського. Пальцями він його «розсунув», збільшив, і змістив ніс човна в центр. Спочатку йому не вдавалося розібрати чорні букви на човні, але цифри він побачив чітко — сімдесят чотири тридцять п’ять. Знову зменшивши і знову збільшивши цей фрагмент фотографії, він розібрав і букви перед цифрами — «ptisi» (грець: «летить»).

— Птиця. — Посміхнувся він, хитнувши головою. — Ні, по-грецьки це, напевно, щось інше.

Від збудження йому забило подих, і він, набравши повні легені свіжого морського повітря, рушив стежкою вниз, до моря, уздовж кам’яної огорожі, яка визначала, мабуть, кордон між двома приватними ділянками. Навіщо комусь приватна власність на гірську і горбисту кам’яну породу, Олег не розумів. Спускаючись, він побачив бухту, човники і малі яхти на причепах та залізних підставкахі прискорив крок.

Розділ 68

Краків, липень 1941. Пропозиція, від якої неможливо відмовитися

Олеся бавила розмова з Косачем.

— Тобто ти не можеш сказати, що чиїсь вірші нічого не варті? — запитав він.

— Ні. Ти сам уяви собі. Перед тобою сидить ніжне сотворіння з ямочками на щічках, делікатно двома пальчиками тримає філіжаночку з кавою, обережно цмулить її, а при тім її перса нависають над столом, як дві шхуни з напнутими вітрилами. І ти бачиш, як вони пливуть і пливуть до тебе, в очах двоїться, мерехтить, руки несамохіть простягаються їм назустріч, щоб прийняти й приголубити. Чи можу я, дивлячись на ці перса, висловити чесний вердикт? Звісно, що ні. Бо я хочу ці вітрила вивільнити, я хочу стати тим вітром, який їх напинає.

— Ти й Арету хвалив?

Косач закотив очі.

— О, Арета! Я ж казав — виняток. Ні, я не хвалив її. І знаєш чому? Бо вона самодостатня. Вона знає, чого варта. Правда, це не сьогосвітня жінка, — похитав він головою.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, якщо ти провів з нею три дні, то, мабуть, це й сам зрозумів. Вона має надприродний дар, який старанно приховує. Але інколи це проривається. Торік у Празі ми з нею гуляли над Влтавою й милувалися срібними блискітками на воді, коли почалася хатранка[18].

— Стривай, — перебив його Олесь. — Отже, ви були знайомі раніше? Бо коли я вперше побачив її, мені здалося, що ви щойно познайомилися...

— О, Арета — дівчина, яку відриваєш для себе щоразу вперше. Так от, німці перетнули вулицю з обох боків та з провулків і стали хапати всіх підряд. Черга до нас невмолимо наближалася. Ми розуміли, що йдеться про заручників, яких рано чи пізно розстріляють. Ми могли хіба стрибати в річку. І дехто так і робив, але кулі доганяли його, бо неможливо проплисти під водою настільки довго, щоб все ж не