Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Могила Лесі Українки, Байковий цвинтар, Київ, друга половина дня 1 серпня 1964 року
Несміливе намагання зафіксувати особистість Капітоліни Макарівни Замбриборщ (а по-простому – тітки Капи), загиблої під час Куренівської трагедії, таки добряче «гикнулися» Назарові. Очевидно, компетентні «органи» взяли молодого лікаря, як кажуть, «на олівець». Інакше неможливо пояснити, чому саме на їхній екіпаж «швидкої» сипалися всі можливі неприємності й водночас саме до них пред’являлися завищені, порівняно з іншими, вимоги.
Наприклад, під час чергування на екіпаж лікаря Дунця скидали кількість заявок мало не в півтора раза більшу, ніж на інші екіпажі. Водночас саме для їхньої карети «швидкої» чомусь не знаходилося бензину – отже, навіть виїхати зі станції, розташованої на вулиці Леніна154, вони не могли. Внаслідок цього звалені на них виклики в оперативному порядку (як говорилося в тому політичному анекдоті – «за допомогою лопати, сапки і якоїсь матері») розподілялися між іншими екіпажами. А потім їх усіх шпетили на загальних зборах трудового колективу станції «швидкої допомоги»…
Скінчилося все викликом до головного лікаря, котрий заявив хоча й пошепки, зате вже прямо й відверто:
– Такі вже у нас із тобою справи, Назаре Амосовичу, що розходяться наші стежки-доріжки. Ти лікар хороший, але з тобою ми не спрацюємося. Нам не дадуть спрацюватися…
Головлікар чомусь подивився на стелю у себе над головою, поцокав язиком і завершив:
– Хоч як шкода, але не дадуть! Ну, то нічого. Хороші лікарі – вони, Назаре Амосовичу, скрізь потрібні. Зокрема, в Хмельницькому. Ясна річ, не для «швидкої допомоги», а просто хороші дільничні лікарі. Отож відправляйся ти в Хмельницький і працюй там, а нашу станцію звільни вже якось від своєї присутності і від пов’язаних з тобою незручностей.
Отже, все було вирішено. Але перш ніж відбути до нового місця роботи, Назар не міг не зробити те, що вже увійшло у нього в звичку. Коли в далекому ще 1954 році він уперше приїхав до Києва подавати документи в медінститут, батько привів його сюди – на могилу Лесі Українки. Отож надалі, коли на душі ставало важко, Назар звик приходити в це скорботне місце, щоб подумки поділитися з улюбленою поетесою своїм тягарем.
Сьогодні були «некруглі» – 51-ші роковини з дня її смерті, тому відвідувачів на могилі побувало порівняно небагато. Принаймні всі вони приходили або зранку, або до обіду, або максимум в обідню пору. Тепер же біля заваленої квітами могили сімейства Косачів він був один. І ніщо не заважало Назарові виливати вголос свій душевний біль.
– Ну, чому, чому все у нас влаштовано отак кепсько?! Хіба ж зберегти ім’я загиблої людини, не дати їй загубитися з-поміж сотень… ба навіть тисяч інших загиблих – це аж такий злочин?! – запитував він бронзовий бюст, що сумним, але рівним поглядом вдивлявся кудись удалечінь… але впирався в дерева, якими густо заросла «польська» ділянка Байкового цвинтаря. – А як воно у твій час було, Лесю – невже ж так само кепсько?! Чому ж нічого не міняється у нас, га?.. Скажи, дуже прошу!
Цвірінькали пташки, десь неподалік гуркотів рейками вантажний потяг.
Але жодної притомної відповіді Назарові на думку чомусь не спадало.
Тоді він вдався до ще одного засобу, перевіреного неодноразово – продекламував перший-ліпший вірш великої поетеси, що спав на думку:
Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
А потім замислено повторив останній рядок:
– «Коли спадуть кайдани з нас»… «Коли спадуть кайдани з нас»… Скажи, Лесю, чи не тут ховається відповідь?!
Як і раніше, бронзовий бюст сумним рівним поглядом вдивлявся удалечінь. Тоді Назар завершив вірш:
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть. З
аржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
І знов спитав:
– То що ж, Лесю, берімось до роботи?! Ну, гаразд, працювати я вмію, від роботи не бігав ніколи… Ти це хотіла мені порадити?
Здавалося, тепер бронзовий бюст непевно посміхнувся. Що ж, якщо так…
Колись одразу після закінчення війни він мріяв вивчитися на «дохтура», щоб знов пришити батькові втрачений у боях з фашистами палець. Тоді ж збирався поїхати до Проскурова, до Рівного чи до Вінниці… Ну що ж, схоже, як гадалося, так і сталося: якщо його переводять працювати до Хмельницького155 – отже, так тому і бути!
– Дякую тобі, Лесю, за слушну пораду! Що ж, прощавай. Не знаю… можливо, колись, може, й побачимося.
І вклонившись бронзовому пам’ятнику в пояс, Назар почав пробиратися на широку алею, що вела до виходу, звивистою стежинкою поміж щільно розташованими могилами.
Селище Приморське 156 неподалік Жданова 157 , вересень 1964 року
– Ма-а-ам, а я що, бандит?
– Ти?! Господи, Жданчику, що за нісенітниця?!
Відійшовши від плити, Ольга витерла руки об фартух, присіла на невеличкий ослінчик, поставила синочка перед собою і, зазираючи йому в очі, спитала проникливим тоном:
– Як ти можеш про себе говорити подібні дурниці? Як тобі це тільки на думку спало: ти – і раптом бандит…
– А то не я говорю, – хлопчик намагався відвернутись і тим самим уникнути прямого погляду матері, але Ольга не давала йому зробити цього.
– Не ти?.. А хто ж тоді?!
– Та так…
– Хто? Скажи, синку.
Але Жданчик уперто мовчав.
– Чом ти не відповідаєш, мій маленький?
Знов мовчанка у відповідь. Треба якось по-іншому…
– Ну, що ж, не хочеш говорити, хто це сказав – тоді розкажи хоча б, де ти почув таку дурню. Ти можеш сказати принаймні, де саме?..
– У дитсадку.
Серце аж тьохнуло й огидно заскніло. Вона ж так і відчувала.
– Себто це виховательки казали?
Жданчик заперечно хитнув головою.
– Тоді інші діти?
Він кивнув.
– А хто ж саме з дітей?
Мовчанка.
– Жданчику, ріднесенький мій, чому ти ніяк не хочеш відповісти?
– Бо вони сказали, що якщо я розкажу про це комусь із дорослих, то буду ябеда-каябеда-донощик-курячий-вожчик. А я так не хочу…
– Синочку!.. – Ольга ніжно обійняла Жданчика і міцно притиснула до себе.
