Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі.

Образи грізно дивилися на них.

— Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. — Треба скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, як не для вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман — це не муж для тебе. Він старий, а до того твій хресний батько. Як же доньці віддаватися за батька?

— Батько, але во Христі! Всі ми брати і сестри во Христі!

Кочубей не знав, що на це відповісти.

— Бачиш, — озвалася Любов Федорівна, — бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій мізинчик, навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха!

Кочубей розізлився:

— Не дам згоди, ані благословення мойого родительського на твоє з Іваном Степановичем замужество, не дам — і на тому край!

— Не дасте?

— Ні!

— Батьку! — почала, зміняючи голос, Мотря, — не толочте ви щастя своєї доньки. Досить вона каралася у вашій хаті, хоч і не з вашої вини. Але ж і не зі своєї...

— Значаться, з моєї? — засичала Любов Федорівна, але Кочубей заспокоїв жінку.

— Говори! — приказував доньці.

— Досить я каралася, а тепер відпустіть мене на волю. Прошу, благаю вас, батьку мій рідний! Не хочу ваших багатств, роздайте їх нищим, даруйте на церкви, зробіть з ними що вам завгодно, а мене пустіть з моїм серцем чистим і з совістю спокійною, що я шлюбу не зломила, що віри коханій людині доховала!

Впала перед батьком на коліна і за ноги його обняла. Кочубеєві сльози закрутилися в очах.

— Відтрунь її від себе, — озвалася Кочубеїха, — блудниця, лицедію перед тобою грає.

Кочубей підніс доньку, і вона знов, як стовп, підперла стіну.

Свічки скапували зі свічника на стіл. Одна капля впала на гетьманський лист.

Кочубей пригадав собі, що гетьман пише. Тер чоло рукою і говорив спроквола, як на суді:

— Я відповів Іванові Степановичові, що хоч як шаную його, але доньки за нього не віддам, бо вона хрещениця йому. Це мусиш, Мотре, прийняти до відома, й покоритися долі.

Мотря спалахнула.

— Хоч ти мій батько і родитель, — сказала, — але ж я не "безсловесная вещ", з котрою що захочуть, те й роблять. Перед Господом, вседержителем моїм, і перед світом цілим, перед майбутністю клянуся, що твориться насильство наді мною, з яким я не погоджуся ніколи.

— Ха-ха-ха! — розреготалася Любов Федорівна, — насильство, — що в наложниці гетьманські не пускаємо тебе! Ха-ха-ха!

— Проклята будь тая хвилина, мамо, коли ви промовили це брудне й неправдиве слово!

Кочубеїсі піна виступила на рот. Мотря говорила дальше:

— Не наложницею гетьманською хотіла я бути, лиш вінчаною жінкою, як воно із листа його видно, гетьманшею.

— Гетьманша, гетьманша! — аж підскакувала зі злоби Любов Федорівна, — подивіться ви, люди, яка мені гетьманша!

— Так, гетьманшею хотіла стати Мотря Кочубеївна, а Любов Федорівна не дозволяє, бо Любов Федорівна сама тієї честі забажала.

— Чортице, мовчи! — ревнула Кочубеїха і з кулаками кинулася на доньку. Але Мотря вхопила маму за руки, і вона тільки піною метала.

Кочубей насилу відтягнув жінку від доньки, насилу повів її у другу світлицю і замкнув двері на засув.

— Гетьманша! — реготалася в другій кімнаті Любов Федорівна, — гетьманша! Гетьманська наложниця, любовниця старого прелюбодія! Гетьманша!

Кочубей стояв хвилину безрадно. Боровся між любов'ю доньки а покірливістю для жінки. Безрадно махав правою рукою і турботно твердив:

— От тобі гаразд, от тобі гаразд! Кочубеїха в двері кулаками валила:

— Відчини, окаянний, відчини! Кажу тобі, відчини хутчіш!

Кочубей, зітхаючи, взяв доньку за руку і повів її по східцях уділ.

— Посидиш тут, — сказав, коли обоє зійшли в погребець, а тоді руками очі закрив і, плачучи, ступав назад по сходах.

Мотря пустилася за батьком, але він скоро засунув шафу за собою.

Крізь тую шафу чула Мотря, як у секретній коморі хтось головою товк до дубового стола.

Цей луск ніби довбнею бив її по висках.

Оглухнути, а не чути того гомону глухого! Оглухнути навіки!

Втихло все. Чути тільки, як хтось по коморі ходить. Ходить кругом стола. Ходить, ходить, ходить... Мотрі голова закрутилася, як у гарячці.

Нараз той самий вереск:

— Відчини мені двері, зараз відчини, а то підпалю двір. Викурю вас, як суслів із нори! Відчини — чуєш!?

Зупинився хід.

Заскрипів засув. Два голоси перечаться з собою. Мотря не розбирає змісту.

І знову луск. Запала клямка. Тихо.

Кругом чорно і глухо; непросвітна темрява — темниця.

Батько доньку свою позбавив волі!

У ТЕМНИЦІ

"Батько доньку свою позбавив волі, до темниці замкнув! — це була перша гадка, що блискавкою майнула крізь темряву. А за нею, як грім за блискавкою, прогурколо питання: — За що? Пощо? За яку провину? За те, що она вірною хотіла бути свому коханню, що не хотіла ломити чесного слова? Невже ж це гріх?"

Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, — знала би, за що страдає, а так? — і серце стиснулося з великого болю. Мов сліпа, руками доторкалася зимних стін. Шукала лавки, щоб присісти, бо ноги вгиналися під нею. Найшла ясусь скриню, залізом куту, сіла. Довго не могла звикнути до темряви й освоїтися з гадкою, що її позбавлено волі.

Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, пригадала собі оповідання тітки про недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страдальців, — і бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем.

"Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене".

Знала невгнутість Любові Федорівни, знала її зимне, жорстоке серце й розуміла, що