Буллет-парк - Джон Чівер

Опівдні він поїхав у місто, купив недільну газету й коробку цукерок. Вони були для Кларисси, але він не поспішав із своїм подарунком.

Вона, певно, напхала холодильник продуктами, у ванні повісила чисті рушники й до найменших деталей продумала розвагу з подругами. А тепер, коли гості не прибули, її жде лише дощ і сум.

Звичайно, є багато засобів компенсувати це, але, згадавши суботні танці, він подумав, що без чоловіка й свекрухи вона цілком безпомічна і що навряд чи комусь із сусідів прийде в голову запросити її до себе на коктейль. Швидше всього їй доведеться провести день наодинці, слухаючи радіо й дощ, а тому підвечір вона буде рада, коли б хто-небудь приїхав, навіть і він, Бакстер. Поки що ж — Бакстер це знав напевно — найрозумніше пождати й дозволити силам самітності й суму працювати на нього. Найкраще з'явитися до неї перед вечірніми сутінками. І Бакстер ждав. А потім поїхав до будинку Райянів зі своїми цукерками. У вікнах світилося. Кларисса сама відчинила двері.

— Я хотів відзначити приїзд ваших друзів на острів,— сказав Бакстер,— я...

— Вони не приїхали, — призналась Кларисса. — Аеродром їх не прийняв, і вони повернулися до Нью-Йорка. А я так цікаво планувала провести з ними час! І ось маєш...

— Я вам співчуваю, Клариссо,— сказав Бакстер.— А в мене для вас подарунок.

— Ой,— вона взяла коробку з його рук.— Яка гарна коробка! Який чудовий подарунок! Який...

Щось простодушне, тепле майнуло в її голосі, але зразу ж, мабуть під дією сили волі, зникло.

— Ну, навіщо це? — спитала вона.

— Чи можна мені зайти?

— Я й сама не знаю. Не можна ж вам сидіти в мене просто так.

— Ми могли б пограти в карти.

— Я не вмію.

— А я навчу.

— Ні,— сказала вона.— Ні, Бакстере. Ви зовсім не розумієте мене. Я сьогодні, наприклад, весь день сиділа й писала Бобу листа. Написала, як ви вчора мене поцілували. Ні, я не можу вас впустити.

І вона з шумом зачинила двері.

З того, як освітилось її обличчя, коли він простяг їй коробку цукерок, Бакстер зрозумів, що вона любить подарунки. Золотий браслетик, не дуже дорогий, або букет квітів зробили б свою справу. Він прекрасно це розумів, але був дуже скупий. Отож вирішив ждати.

Буря пролютувала ще два дні. У вівторок підвечір вигодинилось, а в середу вже просохли тенісні корти, і Бакстер допізна грав у теніс. Потім, помившись у ванні, перевдягнувся й зайшов до знайомих на коктейль. Одна з сусідок, що мала чоловіка й чотирьох дітей, сіла поруч з ним і повела мову про кохання й шлюб.

Його співрозмовниця була одною з тих вродливих матерів, якими він тоді милувався на пляжі. Вона мала каштанове волосся, тонкі засмаглі руки, чудові білі зуби. Все ж, слухаючи з перебільшеною увагою, як вона розвиває свої погляди на кохання, він не міг прогнати від себе чарівного образу Кларисси і, раптово скінчивши розмову, вийшов та поїхав до Райянів.

Здалеку здавалось, що будинок порожній. Скрізь було тихо — і в садку, і в будинку. Він постукав, потім подзвонив. Кларисса з'явилася у вікні другого поверху й привітала його звідти.

— А, це ви, Бакстере, добрий вечір.

— Я прийшов попрощатися з вами, Клариссо,— мовив Бакстер.

— Он як. Почекайте хвилину, я зараз зійду.

— Я від'їжджаю, Клариссо,— сказав Бакстер, коли вона відчинила двері.— Я приїхав попрощатися.

— Куди ж ви їдете?

— І сам не знаю.

Ці слова він вимовив з сумом.

— Ну що ж, — погодилась вона нерішуче.— Зайдіть на хвилинку. Ми ж, мабуть, уже ніколи не зустрінемось, чи не так? Пробачте, що в мене не прибрано. В понеділок захворів містер Талбот, і місіс Талбот змушена була відвезти його в лікарню. Так що я без помічниці.

Він пройшов за нею до вітальні й сів. Бакстер чув, як десь ллється вода з крана, як стукає маятник настінного годинника. Вечірнє небо відбивалося у засклених дверцятах шафи з геологічними реліквіями Райянів. Будиночок стояв недалеко від моря, і звідти долинав гул прибою. Все це Бакстер відзначив, нічого не оцінюючи. Він дав Клариссі можливість вибалакатися, потім помовчав ще з хвилину й мовив:

— Ваше волосся освітило сонце.

— Що?

— Ваше волосся освітило сонце. Воно чудового кольору.

— Колись воно було ще краще,— сказала вона.— Таке волосся, як моє, звичайно темніє. Але я не хочу його фарбувати. Вважаю, що жінці фарбувати волосся ні до чого.

— Ви така розумна.

— Ви серйозно?

— Що серйозно?

— Серйозно вважаєте, що я розумна?

— Аякже! — вигукнув він.— Ви розумна. Вродлива. Ніколи не забуду того вечора, як уперше побачив вас. Я не хотів тоді їхати на острів, мав намір провести літо десь на Заході.

— Невже я така розумна? — сумно промовила Кларисса.— Ні, я, мабуть, дурна. Мама Райян каже, що дурна, і Боб теж, і навіть місіс Талбот вважає мене за дурну, і...

Кларисса заплакала. Потім подивилася в дзеркало й почала витирати сльози. Бакстер підійшов і обійняв її.

— Не треба,— сказала вона,— і в голосі чулося більше суму, ніж гніву.— Ніхто мене не сприймає серйозно, всі хочуть тільки обіймати мене.

Вона знову сіла. Бакстер — поруч з нею.

— Але ви зовсім не дурна, Клариссо,— сказав він.— У вас світлий розум, я багато про це думав. Я думав про те, що ви, мабуть, маєте надзвичайно своєрідні погляди на життя.

— Як це ви здогадалися? — спитала вона.— Я й справді на все маю свою точку зору. Тільки не насмілююсь висловити, а Боб і мама Райян не дають мені і рота розкрити. Вони завжди мене перебивають, наче соромляться. Але я маю свої власні погляди. Як ви гадаєте: повинна жінка працювати чи ні? Я багато про це думала. І прийшла до висновку, що жінка, якщо вона одружена, не повинна працювати. Якщо в неї купа грошей, тоді, звичайно, інша справа. Але й тоді, здається мені, турботи про чоловіка мають забирати весь її час. Чи вам здається; що жінка мусить працювати?

— А як ви думаєте? — спитав він.— Мені дуже кортить узнати вашу думку.

— Я думаю,— почала вона боязко, — що кожен повинен полоти свою грядку. Я не вважаю, щоб робота