Буллет-парк - Джон Чівер

— Ну, то подумайте. А що стосується тебе, Флоро, то я забираю тебе додому. На тиждень-два. Це все, що я хочу. Бо через десять років ти будеш сама мені дорікати, що я не витяг тебе з цього багна. Через десять років ти скажеш: «І чому ти, тату, дозволив мені занапастити свої найкращі роки?» Ти будеш лаяти мене, що не наполіг на своєму.

— Я не поїду додому.

— Ти не можеш далі лишитися тут.

— Я піду працювати.

— Куди? Ти не вмієш друкувати на машинці, не знаєш стенографії, не маєш жодного уявлення про роботу.

— Я влаштуюсь де-небудь реєстраторкою.

— Боже! — вигукнув я.— О боже! Так це для цього ти була членом яхт-клубу, для цього вчилася їздити на лижвах, для цього жила рік у Флоренції, щоліта відпочивала на березі моря? Щоб стати реєстраторкою, клерком із жалюгідною оплатою і раз чи двічі на рік ходити з такими ж реєстраторками до китайського ресторану та цмулити там солодкі коктейлі?

Я відкинувся на спинку крісла і налив собі ще віскі. Бо відчув гострий біль у серці. То був пронизливий біль, і я подумав, що можу вмерти — ні, не зараз, не тут, у цьому парусиновому кріслі, а через кілька днів у Буллет-Парку або десь на зручному лікарняному ліжку. Ця думка про смерть мене не лякала, навпаки, в ній було щось заспокійливе. Я помру, думав, а разом зі мною не стане всього, що так дратує мою доньку, вона візьметься за розум і поведе розумний спосіб життя. Те, що я раптом зійду зі сцени, викличе в неї горе й каяття. Моя смерть зробить її дорослою, вона повернеться до коледжу Сміта, стане членом молодіжного клубу, редагуватиме студентську газету, потоваришує з дівчатами, одружиться з розумним чоловіком в окулярах, про якого я стільки мріяв, і народить йому троє-четверо здорових дітей. Звичайно, вона покається і, провівши ніч у важких думах, зрозуміє, як то безглуздо жити в нетрях з якимось невдахою.

— Тату, їдь додому,— сказала Флора. Вона вже плакала.— Їдь додому і дай нам спокій.

Я повечеряв у місті й повернувся додому годині о десятій. Нагорі Кора наповнювала ванну для себе, і я прийняв душ у нижній, що біля кухні. Коли піднявся, Кора сиділа за туалетним столом і розчісувалась. Я забув сказати, що Кора вродлива і що я її люблю. В неї біляве волосся, чорні брови, соковиті губи, а очі такі великі й виразні, так чудово сидять у своїх ямках, що інколи мені здається, ніби вона може вийняти їх і покласти в книжку чи забути на столі. Білки очей голубі, а самі очі — бездонно-сині. Вона невисока, струнка, без кінця курить. Курить усе життя, але сигарету тримає з такою чарівною незграбністю, мовби ця звичка щойно у неї з'явилася. Руки, ноги, груди — все в неї чудове й пропорційне. Я кохаю її, хоч і знаю, що кохання — річ нерозумна. Я не мав анінайменшого наміру в неї закохуватися, коли вперше побачив її на весіллі, де вона була дружкою. Весілля відбувалося в садку. За клумбою рододендронів був оркестр з п'яти музикантів у фраках. З намету на горбі чулися голоси чоловіків, які охолоджували вино у відрах. Вона йшла серед подруг у тому дивному одязі, який звичайно одягають на весілля. Голубий, з бахромою, а світле волосся підібране під капелюшок з широкими крисами. Вона ступала по газону своїми черевиками на високих підборах, зніяковіло й соромливо втупивши очі в букет синіх квітів. Ставши на своє місце, підвела голову й соромливо посміхнулася. Тоді я вперше побачив, які величезні й дивні в неї очі, вперше відчув, що вона може вийняти їх і покласти собі в кишеню. А коли вінчання скінчилося, я щодуху кинувся до неї й познайомився. Бо не міг заспокоїтись. Через рік ми побралися.

Кілька днів тому я гадав, що вона пішла від мене до золотої рибки в акваріум. Мав підозру, що вона хоче мене вбити. Як же можна обіймати жінку, на яку впала підозра в убивстві? Чи, може, я хотів обійняти свій відчай? І те, що я побачив у бездонних очах цієї жінки на отому весіллі, було зовсім не красою, а жорстокістю? В моїй уяві вона була то золотою рибкою, то вбивцею, а тепер, коли обійняв її, перетворилася в лебідку, що злітала до раю!

О третій годині ранку я прокинувся з гнітючим почуттям суму: чому це я повинен мати справу з меланхолією, божевіллям і відчаєм? Я хотів би знатися тільки з перемогою, з новоявленим коханням, з усім, що є в світі порядного, світлого, радісного. І бажання по-справжньому кохати охопило всю мою істоту. Здавалось, я випромінював кохання на всі боки — я кохав і Кору, і Флору, і Пенамбру, всіх моїх друзів і знайомих. Потім я побачив зелену луку й струмок, що сяяв на сонці. На крутому березі його стояли котеджі під солом'яними стріхами й прямокутна дзвіниця. Я здогадався, що це Англія. Зійшовши в село, я почав шукати котедж, у якому мене ждали Кора і Флора. Але тут, здається, сталася якась помилка. Ніхто про них навіть не чув. Я спитав на пошті, але й там відповіли те ж. Тоді я подумав, що вони, певно, живуть у будинку поміщика. Який же я дурень, що не подумав про це раніш! Я вийшов з села, піднявся ще одним схилом і опинився перед будинком в георгіанському стилі. Дворецький впустив мене. Там бенкетували: двадцять п'ять, а може, й тридцять чоловіків і жінок сиділи за столом і пили херес. Я взяв чарку й почав розглядати натовп, шукаючи Кору і Флору. Але їх там не було. Тоді я подякував господареві й зійшов униз, ліг на траву й солодко заснув.

Цнотлива Кларисса

Посадка на вечірній порон до Вайнярд Хейвена. Незабаром залунає свисток, і вівці одділяться від кіз — так називав у думці Бакстер аборигенів острова і туристів, що знічев'я шастали вулицями Фалмута. Його машина стояла серед інших, що чекали порона на острів. Метушня й гомін цього невеличкого порту, здавалось, свідчили, що весна скінчилася і що береги Уест-Чопа по той бік протоки були вже літніми берегами. Бакстер, правда, не дуже думав про зміст того, що таїлося в цій вечірній годині, як і про майбутню подорож. Він просто скучав, бо вже набридло ждати. Почувши,