Буллет-парк - Джон Чівер

Якось увечері я сів у машину, поїхав на станцію і встиг на поїзд, яким повертався колись з роботи. Поставивши машину за довгою низкою автомобілів, у яких сиділи переважно жінки, я дуже розхвилювався. Всі вони виїхали по своїх чоловіків, що повертатимуться з роботи; але мені здавалось, що всі ми — і вони, і я — чекаємо на щось більше, істотніше. Декорації поставлено, мізансцену визначено; обидва наші таксисти, Піт і Харрі, стояли біля своїх машин, а під ногами плутався постійний волоцюга — ердель, що належав Брукстонам; містер Уїнтерс, черговий по станції, розмовляв із поштмейстершею Луїзою Балколм, що жила по той бік станції. Все це були статисти, так би мовити, другорядні персонажі, кумасі й носильники. Я слідкував за стрілкою ручного годинника. Прийшов поїзд, і через хвилину почалось виверження: вся людська маса повалила з дверей вокзалу на площу. О, як їх багато і як всі вони поспішають! Як схожі вони на матросів, що повертаються з далекого плавання! Я навіть засміявся з радості. Всі вони, високі й низькі, багаті й бідні, розумні й дурні, мої друзі й мої недруги — вийшли з вокзалу, йшли так бадьоро, очі так і сяяли, і я зрозумів, що мушу стати складовою частиною цього натовпу. Треба знову почати працювати! І одразу відчув у собі бадьорість, а коли прийшов додому, то мені здалося, що мій настрій перейшов і до Кори. Вперше за довгий час я почув, як вона говорить своїм звичайним голосом, теплим і звучним, але коли спробував щось відповісти, вона знову перейшла на «музичний» тембр. «Я говорила з золотою рибкою»,— сказала вона. Чудова посмішка, якої я давно не бачив, була звернена до акваріума. А чи не зреклася вона цього світу з його вогнями й шумами заради цього скляного ковпака, подумав я. Я бачив, як вона дивиться туди з неприхованим сумом.

Вранці поїхав до Нью-Йорка і подзвонив знайомому, що завжди розхвалював мою діяльність у «Дінафлексі». Він запросив мене до себе о дванадцятій, і я зрозумів, що, мабуть, хоче вкупі поснідати.

— Я хочу працювати,— сказав я, заходячи до його кабінету,— і розраховую на вашу допомогу.

— Це не так просто,— сказав він,— не так просто, як вам здається. По-перше, ви не можете розраховувати на співчуття. Всі знають про виняткову великодушність, яку виявив до вас Пенамбра. Багато хто хотів би бути на вашім місці. Багато хто має підстави вам заздрити. А люди не дуже охоче допомагають тим, хто в кращому становищі, ніж вони. Крім того, Пенамбра, мабуть, особисто зацікавлений, щоб ви не працювали. Не знаю чому, але це так, і кожен, хто став би за вас турбуватися, викликав би проти себе гнів «Мільтоніуму». А коли говорити щиро, то ви й справді вже старий. Нашому президентові тільки двадцять сім. А президентові грізної фірми-конкурента — трохи більше тридцяти. Чому б вам не відпочивати? Чому б не поїздити по світу?

Замість відповіді я спитав, чи не знайде він мені більш-менш пристойну роботу в своїй фірмі, якщо я куплю акцій на п'ятдесят тисяч доларів? Мій друг радісно посміхнувся. Здавалось, все вирішувалось надто просто.

— Я з задоволенням візьму ваші п'ятдесят тисяч,— сказав він,— але щодо роботи, то не знаю...

Зайшла секретарка й нагадала, що він спізнюється на ленч, де обговорюватимуться справи фірми.

Я зайшов до ресторану в провулку чогось випити та попоїсти та потрапив у один з тих закладів, куди ходять одинаки читати вечірні газети та їсти рибні страви і де, не дивлячись на кольорові абажури й приглушені звуки, панує атмосфера змови й заколоту. Схожий на бандита з Корсо ді Рома метрдотель ходив, стукаючи підборами своїх італійських черевиків і згорбившись, наче в плечах йому тиснув фрак. Він сказав щось образливе буфетнику, бо той притишеним голосом шепнув офіціанту: «Я його вб'ю! Я колись його вб'ю!» Офіціант так само тихо відповів: «Ми разом колись його вб'ємо!» До них підійшла дівчина з гардероба, і всі троє почали тихо про щось змовлятися. Вона, виявляється, бажала негайно вбити директора ресторану. Метрдотель підійшов до них, і змовники розбіглися. Я випив свій коктейль, замовив салат, і раптом через перегородку, що відділяла мене від сусіднього столика, долинув пристрасний монолог. Я мимоволі прислухався.

— Їду я в Міннеаполіс,— розказував хтось.— Мені треба було туди у справах. Тільки заходжу в свій номер — і будь ласка, дзвонять. Їй, бачте, треба було мені сказати, що нема гарячої води. Питаю, чому не викликала слюсаря, а вона — в плач. Ну, гаразд. Пригадую, що в Міннеаполісі є чудова ювелірна крамниця, йду туди та купую їй сережки. Сапфіри. Вісімсот доларів. Дарую їй, і ми йдемо в гості до Барнстеблів. Повертаємося додому, а однієї сережки нема! Де згубила — не пам'ятає, їй зовсім байдуже. Не хоче навіть подзвонити Барнстеблам, чи не знайшов їх хто-небудь на килимі. Тоді я кажу, що це все одно, що кидати гроші в огонь. Вона — в плач, сапфір, мовляв, холодний камінь, як і я. Ніби в моєму подарунку не було ні краплі кохання. Бо я, мовляв, купив ті сережки, нічого до неї не почуваючи. Я не вклав у них ні почуття, ні думки. А ти хотіла б, кажу, Щоб я сам їх робив? Може, мені повчитися де-небудь, як їх робити? Щоб кожен удар молотка був як поцілунок? Може, їй цього треба, чорти б її взяли! І після цього довелося знову самому спати у вітальні...

Я жував і слухав. Та все ждав, коли заговорить його співрозмовник, коли скаже хоч слово співчуття чи згоди, але так і не діждався. Мені здалося, що той чоловік розмовляє сам із собою, навіть заглянув за перегородку, але автор монолога був у кутку, і його не було видно.

— А в неї ж свої гроші, — вів далі той самий голос.— Я плачу податок за її капітал, а вона викидає гроші на ганчір'я. Суконь, черевиків у неї — без ліку, троє хутряних пальт, чотири парики! Чо-ти-ри! А коли я купую собі костюм, то відразу ж називає мене марнотратником. А треба ж хоч інколи купувати дещо собі. Не можу ж я ходити на роботу в лахмітті, наче якийсь