Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

— Прошу вас, вийдіть, — сказав лікар. — Їй не можна говорити.

Кетрін підморгнула мені, обличчя її було сіре.

— Я буду тут за дверима, — сказав я.

— Не журися, любий, — сказала Кетрін. — Я анітрохи не боюся. Це просто лихий жарт.

— Ти моя славна хоробра дівчинка.

Я чекав за дверима в коридорі. Чекав довго. Нарешті з палати вийшла сестра і підійшла до мене.

— На жаль, мадам Генрі дуже погано, — сказала вона. — Я боюся за неї.

— Вона померла?

— Ні, але вона непритомна.

Як видно, що кровотечі виникали одна за одною. Їх не можна було спинити. Я зайшов до кімнати й пробув біля Кетрін до останньої хвилини. Весь той час вона була непритомна і помирала недовго.

За дверима в коридорі я заговорив до лікаря:

— Чи я можу сьогодні ще щось зробити?

— Ні. Нічого не треба. Ви дозволите мені провести вас до готелю?

— Ні, дякую. Я ще трохи побуду тут.

— Я знаю, нічого не скажеш. Не можу навіть добрати слів…

— Так, — мовив я. — Нічого не скажеш.

— На добраніч, — мовив він. — Може б, я все-таки провів вас до готелю?

— Ні, дякую.

— То було єдине, що ми могли зробити, — мовив він. — Операція показала…

— Я не хочу про це розмовляти, — сказав я.

— Усе-таки я хотів би провести вас до готелю.

— Ні, дякую.

Він пішов коридором. Я підійшов до дверей палати.

— Зараз сюди не можна, — сказала одна з сестер.

— Можна, — сказав я.

— Ще не можна.

— Ви йдіть собі,— сказав я. — I друга нехай іде.

Та коли я вирядив їх, і зачинив за собою двері, і погасив світло, виявилося, що все воно ні до чого. То було однаково, що прощатись із статуєю. Трохи згодом я вийшов з палати, а тоді й з лікарні і рушив під дощем о готелю.

СТАРИЙ І МОРЕ

Повість

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстримі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно salao[47], цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з'являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

— Діду Сантьяго, — сказав йому хлопець, коли вони піднімалися від берега, де залишили човен, — я міг би знову ходити в море з тобою. Тепер ми призбирали трохи грошей.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

— Ні,— відказав старий. — Ти тепер на щасливому човні. Залишайся там.

— Але ж пригадай, як ти колись вісімдесят сім днів підряд вертався ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.

— Пригадую, — сказав старий. — Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.

— Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.

— Знаю, — сказав старий. — Так і має бути.

— Він зневірився.

— Еге, — сказав старий. — А от ми — ні. Правда ж?

— Правда, — відповів хлопець. — А що, як я почастую тебе пивом на «Терасі», а тоді вже віднесем додому снасть?

— Чому ж ні? — сказав старий. — Як ведеться між рибалками.

Вони сіли на «Терасі», й багато хто з рибалок почав кепкувати із старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося, — вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упоперек на дві дошки, а тоді узявшись по двоє за кінці дощок і хитаючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану. Рибалки, яким попались акули, відтягли їх на рибозавод по той бік бухти — там їх піднімали на талях, видаляли печінку, відтинали плавці, білували, а тоді нарізували м'ясо стьожками на засіл.

Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на «Терасі» було затишно й сонячно.

— Діду Сантьяго, — сказав хлопець.

— Га? — озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.

— Може б, я наловив тобі сардин на завтра?

— Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.

— А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з тобою, то хоч якось би прислужитися.

— Ти ж ось почастував мене пивом, — сказав старий. — Зовсім уже дорослий став.

— А скільки мені було, коли ти вперше узяв мене в море?

— П'ять років, і тебе трохи не вбило, коли я втягнув до човна ще не охлялу рибину і вона замалим не рознесла все на друзки. Ти це пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ти гамселив її кийком. Пам'ятаю ще, як ти відштовхнув мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ти все гупав кийком, наче дерево рубав, а мені так солодкувато тхнуло кров'ю.

— Ти справді пам'ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?

— Я пам'ятаю все від самого першого дня, коли пішов з тобою в море.

Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими й сповненими любові очима.

— Коли б ти був моїм сином, я б зважився