Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
17
Даза, Даздраперма Снігурець справді йшла чи їхала шукати сліди. Люби Лук’янченко. Ні, того, що було дотичне до її колишнього імені.
Минуле, неначе вода, пролита на підлогу крізь щілину, щілину пам’яті й усього того, що було її долею.
Пам’ять просочувалася крізь її шкіру, ставала нею самою.
Пам’ять-шкіра стискалася, щоб вибухнути.
Чимраз дужче. Не віддалялася, а ставала джерелом, якого нічим не загасити, не загатити. Те, що сталося колись, кликало до себе. Давно збагнула — опиратися йому марно. Марно опиратися. Марно. Мар…
Вона й не опиралася, як колись. Не проганяла, мов небажаного гостя-комаху. Не вбивала, а з якогось часу стала пестити і ростити. Наближати. Бо зрозуміла, що саме це є її порятунком.
Єдиним, єдино можливим порятунком.
Тоді вона попрацювала у Лучинцях ще рік. Головний лікар районної лікарні перевів її до себе — у зв’язку з виробничою необхідністю. Він зумів її оцінити.
Дивлячись на неї, а швидше голублячи вже вицвілими очима, якось сказав:
— Пташечко, Любов Миколаївно, ви природжений лікар. Був би гріх не позловживати цей рік, до того, як закінчиться ваше направлення, не позловживати щодо вас службовим становищем.
— Я потрібна і в селі, — спробувала опиратися Люба.
— Ви потрібні людям, — сказав Платон Олексійович. — А в Лучинці, щоб вас не мучила совість, я витребую і фельдшера, і медсестру.
І трохи лукаво посміхаючись:
— Ну хочеться мені, старому, щоб ви зі мною попрацювали, Любонько. Така вже стареча примха.
Так Люба-Даза стала працювати в районній лікарні. Її підселили в гуртожиток до іншої медсестри. Давно визначила долю: готувалася до вступу в медінститут.
Час від часу згадувала дівчинку, порятовану нею. Мала істота, котра виявилася такою живучою, начеб відсувалася кудись далеко, в напівреальне минуле. Було й не було. Сталося, бо так мало статися. Так вона думала, коли згадувала. І з якогось дня, з якоїсь згадки стало рости бажання — дивне, схоже на маленьку квітку, яку несподівано бачиш біля своєї оселі. Коли хочеться, щоб квітка та виростала й розцвітала. Щоб росла разом з тобою, а ти з нею.
«Тільки побачу, — думала Даза. — Я ж її порятувала».
Вона немовби знову несла ту дівчинку на руках — крізь ліс, осінній холод, свої страхи. Втікала од звуків за спиною, людських голосів, гурчання машини. Боялася, що наздоженуть або когось зустріне. Боялася, щоб крихітна істота не померла в неї на руках. Думала про те, що мають вижити обоє.
Усе це думала й відчувала тоді, коли йшла, а тепер верталася до цього по-новому. У якийсь момент відкрила, що їй подобається вертатися. Начеб прагла згадати щось нове, їй невідоме, що мусила згадати.
Незабаром нагода випала. Її направили на дводенний семінар медсестер. До Луцька, де знаходився будинок дитини.
Вона мовби забула першого дня про давнє бажання. А от другого щось почало муляти. І в обідню перерву запитала в когось із луцьких медсестер, де знаходиться в Луцьку той будинок. Будинок, що кликав.
Тоді громадський транспорт навіть в обласному центрі ходив рідко. Правда, й саме місто було набагато меншим. Зрештою Даза, яка ризикувала запізнитися на останнє семінарське заняття, знайшла продовгуватий одноповерховий будиночок. Спершу направилася до колеги-медсестри. Жінка років сорока п’яти з ряботинням на обличчі не могла второпати, чого хоче ця несподівана відвідувачка.
— Просто побачити? Це ж не передбачено інструкцією…
— Я дуже вас прошу, допоможіть, — сказала Даза так прохально, як тільки могла.
— Добре вже, тільки я мушу сказати директорці, — змилосердилася медсестра.
Директорка — огрядна, привітніша на вигляд, підтвердила: так, вона пригадує, був такий випадок, що привезли з такого-то району. Ця дівчинка ще у них. Назвали її… назвали… — директорка заглянула в якийсь талмуд, — так, назвали Віталією. Вітою. Бо ж Віта — то жива, життя. Так і назвали.
Директорка звеліла покликати виховательку. А тій наказала провести товаришку медсестру, котрій колись підкинули (так і сказала — підкинули) дитину, до тієї дитини. Хай подивиться, це не забороняється. До Віталії Середи. Бо ж привезли в середу, то таке прізвище й дали.
Вихователька завела Дазу до чималої кімнати. Там вовтузилися — на підлозі, у манежах — десятків два малюків. Хто сидів на маленьких стільчиках, хто розглядав іграшки чи грався ними. Вихователька, яку звали Ніна Михайлівна, придивилася, наче визначала, хто їй потрібен, і ткнула пальцем.
— А ось і наша Віточка.
Зачувши ім’я, маленька дівчинка у сірому платтячку повернула голівку. Тканинна лялька випала з її маленької руки. Подивилася. Відвернулася, знову зиркнула зацікавлено. «Вона схожа…» — народилася і вмерла думка.
— Йди-но сюди, Вітусю, — покликала вихователька.
Мале подибало до двох тіток. Спинилося на півдорозі, насторожено, трохи злякано глипнуло на Дазу. Даза нагнулася, присіла і зустрілася зі світло-сірими, голубуватими оченятами. Дівчинка дивилася не лише насторожено, а начеб вивчаюче. Та раптом насторога змінилася явною цікавістю. Даза подумки дорікнула собі, що нічого не принесла — от розтяпа! Вона простягла до малої руку. І та сяйнула оченятами ще раз, мов щось вирішуючи, раптом схопила Дазу за палець. Потягла до себе і всміхнулася.
— Віточка у нас розумниця, — сказала вихователька. — Не тільки ходити вміє, а вже й слова вимовляє. Ну, Вітусю, скажи тьоті якесь слово. Ну… скажи — тьо-тя…
Мале дивилося так, наче хотіло поглинути, ввібрати в себе Дазу. Принаймні їй раптом так здалося.
— Тьо-тя, — ще раз промовила Ніна Михайлівна.
— Тьотя, — повторила слухняно, не відпускаючи Дазиного пальця, дівчинка одним видихом.
І раптом обдарувала Дазу ще раз слабенькою посмішкою. І пролепетала:
— Ма, — і затнулася та після паузи видихнула ще один склад: — Ма…
— Нє, ну ви бачили таку розумаху? — очі виховательки зволожилися. — То тьотя, Віточко…
Несподівано Даза відчула, як їй до горла підкочується тугий клубок, як сіра плівка застилає очі.
«Що ж
