Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Вітусю, я твоя мама. Я твоя мама, Вітусю.
18
Даздраперма виїхала з Луцька вранці й за дві з половиною години була вже в центрі району, до якого тепер належали Лучинці. Довелося, правда, чекати півтори години на автостанції, доки не відправилась маршрутка, яка проходила через її колишнє село.
Лучинці вона, звісно, не впізнала. Майже не впізнала. Хоч і мала досі добру зорову пам’ять. Центральна вулиця була заасфальтована. Жодної хати під солом’яною стріхою, а тоді — більшість. Хати геть не ті. Проте чим далі віддалялася від центру села, тим більше нараховувала хат із забитими вікнами, з пустими очницями, без скла.
«Бідне моє село, — подумала. — Моє?»
Ось, здається, і хата, в якій знаходився медпункт. Обкладена цеглою, у ній явно живуть люди. Даза вже знала, що теперішній фельдшерсько-акушерський пункт є в сусідньому більшому селі.
Жінка в тій хаті, що вийшла на її стукіт, подивилася здивовано й насторожено: чого ти хочеш, стара бабо, хай і пристойно вдягнена? Може, яка прохачка чи обманщиця?
Даза пояснила, що вона тут колись працювала. Медсестрою. А потрібна їй тітка Мокрина, котра жила неподалік.
— Мокрина? — перепитала жінка. — Так вона давно померла. Літ уже з тридцять буде.
— А хтось з її родичів є?
— У їхній хаті дочка живе. Десь такого віку, як ви-те, може, трохи молодша.
Даздраперма направилася до хати, на яку вказала жінка.
Стара бабця, котра лежала на ліжку й виглядала змученою, прошамотіла:
— Кажете, маму мою знали? Щось мині казали покійниця, про дохтурку якусь… Дай, Боже, памнять…
Усе ж Даза не дала відчаю обсісти її. У селі досі існувала тепер уже не початкова, а неповна середня школа. Там їй порадили звернутися до колишнього вчителя, котрий написав історію села, яку ніяк не міг видати, бо не міг знайти грошей для цього.
І ось Даза в хаті теж старого, але ще доволі міцного чоловіка. Він називає їй кілька імен місцевих репресованих і колишніх повстанців. Серед них Даза чує знайоме ім’я. Марина. Марина Лащук. Пішла в повстанці вслід за хлопцем з сусіднього села й зникла безвісти.
— А фотографії її у вас нема? — Даза подивилася з надією.
— На жаль, ні, — зітхнув вчитель. — Коли вона в лісі опинилася, емгебісти родину вивезли до Сибіру, трус робили, то всі карточки й забрали. Пропав її слід. Як і багатьох.
«Не пропав», — думає Даза й пригадує, як схожа Віталія на ту жінку в схроні.
Учитель, Дмитро Микитович, радить у райцентрі звернутися до голови місцевого повстанського братства. Називає його ім’я. Разом з незвичною гостею чалапає до свого зятя, котрий за сто гривень погоджується відвезти Дазу до райцентру.
Їй пощастило на другий день, коли після ночівлі в маленькому райцентрівському готелі Даздраперма за допомогою працівниці місцевої адміністрації розшукала голову того братства, сивого як лунь, проте жвавого дідка. Розповіла йому свою історію. Раптом згадала псевдо — Карий. І почула:
— Та вам же Матвій потрібен. Матвій Білітюк.
— Матвій? — У серці Дази прокинулася надія, бо до того все більше огортав відчай, відчуття, що даремно вона, стара баба, вибралася хтозна чого в цю поїздку.
— Так. Років десять тому приїжджав до мене. Ну, а перед тим, давно вже, ще у п’ятдесяті роки, як звільняли нас, тих, хто живий лишився, він, казав, тоже приїжджав… Бо тоді йому не можна було назовсім на Волинь вертатися… То він поселився на Донбасі, на шахті робев. Ну, й навідувався в наші краї. Він сам з Кроток, то за верстов шість од Лучинець. Казав, що в нього дівчина була з того села, з Лучинець. За ним пуйшла, до лісу. Там вроді як і жинелися. І дитя там роделося, у схроні їхньому. А потому десь там на завданнє пушов. У засідку потрапили. Ну, його пораненого і зцапали. Переживав сильно, казав, що жінка там з дитиною осталися. Ну, а як вернувся з Півночі, з Норильська, то з Донбасу став наїжджати. Слід, значиця, шукав їхній. А тая тітка Мокрина, про яку ви-те кажите, й об’яснела йому, що й до чого. Ну, він й мині розказував, що на слід натрапив, тико йому одвітили, що вдочерили, а хто — ни можна було сказати. Він і вас шукав…
— У мене тепер інше ім’я, — сказала Даза.
Авжеж, у неї було інше ім’я.
Поміняла не тільки тому, що хотіла своє, колишнє, яке з батьками зв’язувало, з минулим, рідним, повернути, а й тому, що боялася… Так, боялася. Що її знайдуть, що дочку, з часом усе більш схожу на жінку з лісу, забере той чоловік, її справжній батько. Розшукає, пред’явить права. Передчувала, що вижив? Він, певно, Матвій Білітюк, розшукував медсестру Любу, Любов Петрівну Лук’янченко.
Дазою Снігурець вона знову стала у п’ятдесят сьомому. Надія розшукати маму (а раптом жива?) з’явилася незабаром після того, як удочерила Віталію, доньку Матвія Білітюка. Через півроку помер Сталін, а ще через рік почали повертатися ті, хто опинився у Сибіру, Казахстані, на Колимі. Чутки про ці повернення доходили й до їхнього селища. А потім заговорили про реабілітацію. Даза-Люба дізналася, що рідні — сини, дочки, дружини — можуть довідуватися про долю своїх близьких. Але як чинити їй? Вона ж мала зовсім інше ім’я, обдурила закон і державу. Даза боялася, що покарають, що навіть можуть забрати її щебетливе щастя, що стало найріднішим у світі, — Віточку. З того селища вона перебралася до іншого райцентру. Бо теж боялася, що хтось розкаже доньці про те, що вона їй не рідна.
Їй неймовірно пощастило. Якось після роботи Даза, усе ще Любов Лук’янченко, переглядала газету. У замітці про якусь там нараду в Києві наштовхнулася на речення: «На нараді виступив завідуючий відділом ЦК КПУ О. І. Терентьєв». Щось їй нагадувало це прізвище. Когось нагадувало. І раптом Даза стрепенулася. Може… Може, це дядько Сашко, товариш тата по роботі в Києві, в тому наркоматі, наркоматі харчової промисловості? Він, здається був татовим начальником, першим заступником наркома, чи що. Наче блискавка у мозку спалахнули слова… Почуті того пізнього вечора, коли тата забрали… Слова про те, що Сашко Терентьєв по старій дружбі попередив… Попередив про арешт? А отже, міг знати про її батька, справжнього батька, щось більше.
