Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
Дівчинка вперто не хотіла відпускати її палець. Даза поволі вивільнила його і погладила Віточку по голові. Та підвела оченята й раптом зітхнула. Якось наче не по-дитячому. Глибоко, з явним жалем.
— Я ще прийду до тебе, Віточко, — пообіцяла Даза. — І подарунок тобі принесу…
— Тьотя обов’язково прийде, — сказала і вихователька. — І цукерочку принесе маленькій Вітусі. І вам принесе, дітки.
— І мені? — спитала дівчинка з круглим личком.
— Аякже. І тобі, Танечко. І Людочці. І Ромчику. Всім.
Підводячись, Віта завважила, що діти оточили їх півколом. Переважно дівчатка. Сирітки.
«Ну нащо так?» — подумала Даза.
— Помахайте ручками тьоті, — звеліла вихователька.
Діти замахали крихітними ручками. Даза ще раз поглянула на Віту й поспішно відвернулася. Швидко пішла до виходу. Уже на дворі вихователька, певно, помітивши її стан, сказала:
— Ви не переживайте так. Тепер сиріт багато. Що поробиш — од війни ще не зовсім оговталися. А їм тут добре. Стараємося всім забезпечити. Правда, як три роки минає, мусимо в дитячий будинок віддавати. Часом, правда, буває, що ще до того усиновляють чи удочеряють. Тико тепер трудно людям жити… Ну, бувайте. Якщо хочете, можете ще до Віточки навідатися. То ж, щитайте, ваша похресниця. І ви їй, видно, сподобалися.
Даза верталася до лікарні, де проходив семінар, сама не своя. Час від часу тілом пробігали дрібні дрижаки. Перед входом витерла сльози.
«Я, виявляється, надто чутлива, — подумала. — Надто… Тепер справді багато сиріт… Я й сама сирота…»
Почула голос виховательки: «Їм у нас добре». А потім слова про те, що в три роки в дитбудинок відправляють. Згадала свій дитбудинок…
Ще дорогою в селище з’явилася думка: якщо дітей усиновлюють чи удочеряють, то чому не може удочерити вона? Їм удвох буде справді добре. Добріше. Ліпше, ніж у цьому будинку. Думка росла й міцніла. Через два місяці Даза знову поїхала до Луцька. Вона боялася, що Віточку — таку гарненьку й розумаху, як її назвала вихователька, вже хтось удочерив. Явилася в будинок дитини з подарунками — іграшками, цукерками, навіть маленьким платтячком. Віта Середа, на щастя, була на місці. Даза цього разу взяла її на руки, пригорнула до себе. Тернулася щокою. Дівчинка засміялася — тихенько, а потім дзвінко.
«Як же вона пахне», — подумала Даза і вимовила вголос:
— Які ж ми пахучі, манюня моя.
Дівчинка щось залепетала. Торкнулася ручкою Дазиної щоки. Даза почувалася щасливою, на сьомому, десятому небі од щастя, й боялася одного — що вона от-от заплаче, розреветься, як дурне коровисько.
Вона ще вийшла з Вітою на руках надвір, пройшлася невеличким садком біля будинку. Мала обхопила її шию ручками. Тислася, горнулася так міцно й ніжно, що Даза подумала: «Як же ми прощатися будемо?»
Та прощатися довелося. Вітуся дивилася на неї оченятами тривожними й зляканими. Скривилися її губки, й вона пролепетала:
— Ти при… при…
Даза здогадалася — питає, чи вона прийде? Чи ще прийде…
— Аякже, моя рідненька, — сказала вона. — Я обов’язково прийду. — І вже тихіше, швидше до себе, ніж до малої: — Я тебе нікому не віддам.
Однак виявилося, що на шляху задуму, який тепер остаточно визрів, стоять неабиякі перепони. Завідуюча пояснила — неодруженим особам удочеряти дітей не дозволяється. Хіба що, хіба що (тут вона якось пильно чи підозріло глянула на Дазу) за одним винятком.
— Кажіть, — видихнула Даза.
— Якщо є довідка, що в майбутньому така жінка не зможе мати власних дітей.
«Така довідка в мене буде», — вирішила Даза.
Повернувшись до селища, вона другого ж дня заявилася до кабінету головного лікаря. Виклала Платону Олексійовичу, що хоче удочерити дівчинку. Ту саму, яку їй колись, майже три роки тому, підкинули. Вона не стане приховувати: їй для цього потрібна довідка. Довідка про те, що в майбутньому вона не зможе мати дітей.
— А ви справді не можете мати, Любове Петрівно? — Головлікар дивився пронизливо і вивчаюче воднораз, і під тим поглядом Даза-Люба спаленіла.
— Я не знаю. Але я дуже хочу… Хочу, щоб Віта, ця дівчинка, стала моєю донькою.
— Ви, отже, штовхаєте мене на обман, грубе порушення закону?
Голос Платона Олексійовича покрижанів.
— Ви… Вибачте. — Даза готова була провалитися крізь землю перед людиною, котра так її цінувала, ба, майже по-батьківськи любила.
— Ох, Любо ви наша, Петрівно, — сказав головлікар. — Біда з вами, екзальтованими дівчатами…
— Я не екза…
Даза не договорила. Розпач охопив її. Що ж тепер їй робити? Виходу нема…
І тут вона почула:
— Ви справді так хочете… мати… цю дитину?
— Так, — Даза аж вигукнула. — Дуже хочу. — І далі гарячково: — Я клянусь вам, що в майбутньому не матиму своїх дітей.
Після невеликої паузи Платон Олексійович заговорив і сказав, що він, звичайно, розуміє її благородний порив. Але він не радить цього робити.
Даза почула:
— Ви, Любочко Петрівно, я не боюся повторитися, природжений лікар. У вас талант до лікування. На додачу, я б сказав, блискуча лікарська інтуїція. Уже зараз саме лікарська. Вас чекає, я передбачаю, більше того, я певен, неабияке лікарське майбутнє. Можливо, я розмовляю і так от переконую майбутнє світило нашої вітчизняної медицини. Не посміхайтеся. Я вам не лещу, а кажу правду. Я з великим задоволенням наступного року дам вам рекомендацію на вступ до медичного інституту. Хочете — до Львова, а ще ліпше — до столичного. А з дитиною вас туди навряд чи приймуть. А якщо й приймуть, де і як ви там житимете? Заочного ж медичного навчання немає. Ще і ще раз подумайте. Ви молода і перспективна. Вийдете заміж і народите свою доньку. А захочете — дві. Усе. Жодних заперечень. Ідіть і думайте. Хоча що тут думати… Ви ще колись згадаєте слова старого лисого Платона…
Даза думала цілий день і майже безсонну ніч. Тої ночі у темряві їй здалося, що чує легкі дитячі кроки. Хтось підійшов до її ліжка.
— Я тут, Віточко, — прошепотіла Даза.
Вранці вона з невиспаними червоними очима зайшла до Платона Олексійовича.
Ще через місяць з усіма необхідними довідками, навіть про те, що має задовільні житлові умови (головний лікар вибив їй як молодому спеціалісту малесеньку квартирку, хоч і без зручностей), з блискучою характеристикою, поїхала до обласного центру. І був світлий осінній день, коли до кабінету завідуючої будинком дитини
