На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Нещодавно тільки розгосподарювався Андрійко, а вже такий кінь, — говорили з визнанням.
Фока теж хвалив:
— Гордість Андрійкова, а навіть Бистреця.
— І всієї Гуцулії, — проголосив урочисто Бомба.
— Нема що й казати, — тихо відізвався Біриш, — домашня конячка, «бабина дитина», але ж кінь із сигли, і з провалля.
— Не дивно, що Андрійко не цікавиться бутином — зітхав кєрманич Ґуцинюк.
Бомба постогнував:
— Ой, Боженьку святий, коли ж уже раз людина повернеться до тієї малечі.
Чисельні бутинарі із завзяттям провели коня до стайні під скелею, після чого Любко зайшов до колиби. Він був не подібний на батька, ані на рід Плитків, зовсім не подібний, довгоносий, льняночубий Любко посміхався до всіх сапфіровими очима, які були радше дівчачими, аніж хлопчачими. Попри те, що він щойно відбув обтяжливу цілоденну подорож, він присів коло ватри і бадьоро защебетав, хоч і дівчачим голосом:
— Мама кажуть: «чекай, не посилай хлопця у такі сніги», а дєдя: «їдь, їдь синку, тепер». Він дуже непокоїться за вас, щось йому приснилось, журиться, казав нам: «їхнє бутинарське життя занадто суворе, не таке спокійне, як наше, шкода їх».
Панцьо раптово пожвавився:
— А де спокійне?
Любко довірливо відповів:
— У нас спокійне, в хаті, біля корів, біля телят.
Панцьо хитро відкрив рота, показуючи всі щерби. Ставив пастку для хлопця.
— А де ще спокійно?
Любко замислився і щебетав далі:
— Найспокійніше у ліщині, влітку бджоли, восени горішки.
Панцьо несподівано розкричався:
— Хлопчино, де ж там спокійно?! Чорт тебе знайде скрізь! Ти не для спокою. Ти для війни, ти для штурму, ти для ран, як і будь-хто інший! Для голодування і щоб лайно свинське жувати замість солонини! І ще до лизання калюж.
Любкові видовжився ніс, очі потемніли, він дивився на всіх по черзі, а Петрицьо знову кпив із Панця:
— А може Любко ще й до дараби і до загати на водах?
— І до загати, і до ламання костей, і до опіків також, — кричав Панцьо, не затинаючись.
Любко, не розуміючи прошепотів:
— За що?
— А я за що? — верещав Панцьо.
Петрицьо знову збивав Панця з пантелику промови:
— А тепер ви, Панцю, ви до чого, ну скажіть.
— Хє-хє-хє, — сміявся Панцьо, — хай тебе береже той твій Бог, і всі його генерали, і цього хлопця теж, щоб ви були до того, до чого я є зараз.
— То латати горщики настільки неспокійно? — невинно запитував Петрицьо.
— Чоловіче, — люто крикнув Панцьо, — коли б ти понюхав цієї сірки, яка шкварчить навколо моїх горщиків, то ти взяв би цілу дарабу, цілу загату на плечі і втікав б сам один від горщиків. Ти принаймні маєш куди втікати, а я…?
Немов з полегшення, що доволі накричався, Панцьо зовсім не кашляв.
Петрусь Савіцький знову задзвонив цимбалами і, не питаючи про згоду, заспівав стару пісню:
Ой, цісарю, цісарику, наш цісарю-пане,
Чим нас будете годувати, як хліба не стане?»
«Нагодую вас, накормлю половов-вівсянков,
Гнати вас буду, поганяти дорогов-цісарков».
А яка ж та полова-вівсянка гірка не солодка,
А та дорога-цісарочка довгенька не коротка.
Панцьо заскреготав:
— Я лиш цю одну пісню пам’ятаю, — і скрипучо завив:
Насеру-матери, тато умер,
Сестра в борделі, а я — мілітер!
Савіцький скривився:
— А скільки ж є гарних пісень про жовнірів! Того чи іншого точно називають, хоч вони вже давно й не живуть, вірно згадують.
— А де таку співають? — запитав Панцьо.
— У своєму селі, у своєму краю, — відповів Савіцький.
А Панцьо завершив:
— А є й такий, хто немає ні свого села, ні свого краю. Хто буде співати про нього, та й кому?
Іванисько Цвирюк закрутився коло своїх бесагів. Ще трохи кульгаючи, пропхався через юрбу з кінця колиби і подав Панцьові великий шмат жовтої оленячої солонини.
X. Весна в Бутині
Зима і весна
Як сліпий гад у скельній щілині, сичала Головичка — не досичала. З ясного неба чорний стерв’ятник Одокія налетіла, завищала на своїх мисливців: бий! Випустила білий рій крилатих дзьобів — не додзьобала. А весна нагадала, що лісосіку почав щасливчик Андрійко. І показала, що й Фока — всупереч усім вибіленим чортам — як не один сміливець і лідер, мав щастя. На десятиріччя було що згадувати, в основному те, що бутину не заплямувала така сапіна, що сніг дірявить найглибше і до споду — гаряча кров. Не було жодного смертельного випадку, ніхто не скалічився, а навіть не поранився серйозно. Ще білі могили пригнітали вагою живу лісову землю — безмежні, недоторкані, затвердлі на камінь — знак, що не від вогню колись загине цей світ, а від білого остовпіння, ще нікому з людей, ані жодному звірові не приснилося, чим закінчиться це віщування кінця, а вже впали нові тисячі колод і вже багато з них були складені поруч з колибою у миґли, висотою з людський ріст. Решта ж, рівненько викладені гонорувалися в порташах, чекали. Важко було б знайти колоду, яка вільно собі лежала б неокорована, хіба-що якась відразу вирвалась від рубачів, зсувачів чи ризівників, скотилася у яр, загубилась в снігу.
Через усе це зразу ж і про запас розлютилася бутинова зимочка, щоб її запам’ятали. Біло солила, чорно перчила, червонила і синила, яку барву ухопила, ту й втирала в кості. Синім ранком вже викручувала кишки, синьо жахала, щоб ніхто не смів прокидатися чи вставати. Потім упродовж цілого дня червоно кусала людей, худобу, навіть молоді ялини, аж шкіра і кора тріскала. Вижлуктала, висмоктала всю воду до дна і вже був без води цей світ, вже затихнув. Все загорнула біленько, потім ночами сіяла чорною пащею, більш грізною, коли мовчить, ніж коли ричить. Після довгої мовчанки довго свистіла, гавкала, пекельно бухтіла, аж нагромадила сторчма стадо огирів-білогривців срібно-хвостих. Вони фиркали льодяним подихом, реготали льодяним іржанням, тупотіли льодяними копитами. І вже здушили животину, навіть птахів на льоту. Стиснули навіть найлегшу сиву пташину, що зветься димом. Він вже не відважувався злітати своїм вільним плаєм, вже не свистав, не щебетав, а лиш замерзав, сичав принижений коло самої землі. Окрилювала снігом, вкрила льодяною шкаралупою колибу, стайні і курені. Вона вже бралася за кров, за дихання, для того, щоб це не вільні бутинарі ґазди Фоки рухались там
