На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Панцю, а може б це вашу Електрику так напустити проти Одокії?
Панцьо не зрозумів:
— Проти якої?
Мандат хоч і далі сміявся, відповідав з труднощами:
— Проти макової заметілі, цієї щорічної, а ще проти такої, яка раз на сто літ.
Іванисько підвівся швидко на підстилці. Прочиняючи очі і відразу ж бурмочучи, запитав упівголоса:
— Власне, я теж хотів би знати, що ті роблять супроти…
Панцьо запитально роззирнувся, згорбися і скривився жалібно, перестав натирати. А в цей час Ґєлета, який лежав у куті, відповів Іваниськові знущально:
— Не журіться, Іванисько! Багачі уміють, уміють, го-го….
Мандат із погасаючою посмішкою просичав:
— Краще втікати, ніж ми?
— Елєктриш, елєктриш, — глухо кепкував Ґєлета.
— Про що ж ви говорите? — витиснув з себе Панцьо.
— Про чортів, — порскнув Мандат, — тих, що нас так…
Вітролом підірвався і крикнув:
— Припиніть! Не можна! У нас свої права, у них свої.
— Але ж я бачив чортів, ви бачили, — впирався Мандат.
Панцьо почав затинатись:
— Чи-чи ви подуріли? Які чорти?
Втомлений Мандат тримався свого з посмішкою.
— Чортова попівня, і то найстарша! З тих найбіліших. Хто ж їх не бачив?
Вітролом дико верескнув:
— Мовчати, псяча морда! Вара розривати, порушувати. Ґаздо, пригрозіть їм, бо нам кінець.
Почали гавкати один на іншого, то знущально, то з погрозою, але підійшов Фока, і відразу ж стихнули жарти і погрози. Фока стримано пояснював Панцьові:
— Розумієте? Заметіль, зірвався наверху сніговий засов, — ну, завізь…
Панцьо не розумів.
— Що це таке завізь?
Фока оглянувся, а Савіцький охоче пояснив:
— По-простому — лавина.
Панцьо підскочив і заскавулів:
— Хє-хє-хє, лавина! Та чи я не знаю? Це справді він! Нам в Альпах цілий Gefechtzug[61] ппо-ї-хав і aus! А чому ж не чорт? Правда не-свята, найясніший чорт.
Фока гнівно жахнувся:
— Хто вам дозволив? Не папляйте про те, про що не знаєте!
Панцьо здивувався, потім спам’ятався і тільки тепер відповів Іваниськові.
— А хочете знати, Іванисько, який спосіб проти нього є у багачів?
— Ну, і який? — буркнув Іванисько.
Панцьо з охотою поспішив:
— Тільки один-єдиний! Кидати тому у морду і під лавини, і під болото, що проливається, і під розбиті скелі гранати, пхати йому в зуби старих і молодих солдатиків — на пожертву! Нехай їх хапає. Нехай їх засипає сніг, задушить, нехай їх заливає болото, нехай їх скелі розірвуть на криваві шматки, так! але нехай він насититься, аби тільки пропустив багачів. Нехай вони собі проїдуть безпечно по наших шиях.
— Досить цього! — наказав Фока. — Очистіться і замовкніть.
— Справедливо, ґаздо, — піддався Вітролом і додав сплюснутим голосом: — Ми ж не худоба, помолімося разом.
Вже босі рубачі, похитуючись, і не відкриваючи втомлених очей, вклякнули для молитви, починали кілька разів, напружувались і розладнувались, ковтали слова. Вітролом гнівно підвищив голос:
— Ну то як, разом чи не разом?
Іванисько теж підвищив голос, підхопив молитву, повів її чітко і так повільно, щоб кожен мав час відповідно встигати. Закінчили:
— Твоє царство, Твоя сила, Твоя слава. Амінь.
Пехкало і Біриш дещо наблизились, а за ними й інші жаб’ївці крок за кроком, наставили вуха, слідкували за кожним словом Іваниська, перемовляючись поглядами. У них були на те свої причини.
Після молитви Фока твердо завершив:
— Про того — ані слова! Покиньмо це. Розмовляймо про боже!
2
А тимчасом Петрицьо кілька разів затрембітав, аж поки не зійшлися всі бутинарі. Нікого не забракло. Фока розпорядився зробити перерву в роботах, поки не мине буря, зійдуть лавини і встановиться погода.
За день снігові вали оточили колибу на висоту людини. Жаб’ївці з труднощами прокопувалися з лопатами від однієї колиби до другої. Робітники не віддалялися від колиб. Відпочивали, як на велике свято. Баба Одокія своє свято святкувала у Верхах, над проваллями, а вони своє — у колибі. Грали, співали, розповідали більше, ніж завше, більше, ніж коли-небудь до цього.
Як годиться у такий час, Фока розповідав про рахманську країну.
— Я там не був, а може й ніхто не був. А розповідав нам на полонині Максим яворівський, той білий, що колись через Синиці на той світ ходив, коли затужив за матір’ю. Тоді він ще був дитиною.
Рахмани, ніби й бідні, казав, жоден з них нічого не потребує для себе. А збудували там, під самим сходом сонця, на найвищих горах великі будівлі. Костели зі скель, у скелях великі зали, освітлені доріжки, зі скель вирізьбили фігури. Все світиться і виграє. А для чого ж їм це? Для святкування, для братання. Ніхто так не святкує, не молиться, не радіє, як вони. До них навіть приходять, каже Максимко, на свята з інших світів так, як до нас сусіди і знайомі з інших сіл на храм. І сама праця у них — це теж свято. Перед цим вони довго постять і якось це відбувається так, що у них більше сили, ніж у нас після гуслянок, банушів і солонин. Коли дзвоник покличе до роботи, з кожного кута, з кожної полонини, з кожного озера відповідають дзвоники. Прилітають рахмани тихо із найвіддаленіших закутків і вітаються ще тихіше. У них є свої знаки рук, складання пальців чи то в кільця, чи то гачками, чи хрестиками. Вони спілкуються мовчки, як мовчазні води. А коли працюють — співають. Коли просвердлюють скелі — скельний спів, і тоді скеля їм легше піддається, а коли воду тамують, воді співають по-водяному, вода їх слухає. Га! Якби у них були бутини, як би вони співали? Може деревам по-дерев’ячому? Але вони дерев не зрізають, у них вважають, що дерева того ж роду. Це ще можна було б зрозуміти, але якесь дивне те, що вони зрізають дерево на кораблі, чи для пожертви Богові, коли воно саме цього хоче. А ще й те, що завжди знайдеться такий монах, котрий скочить до тієї жертовної ватри і згорить разом з деревом, хоч його ніхто й не змушував. Вони не сваряться із жодним створінням, не сваряться з землею, ані з водою. Любуються у водах понад усе. Їхні кораблі самі спостерігають, самі бачать, перевозять через великі озера туди, куди їм треба. Підчас роботи співає й сама рахманська країна. Вітер також співає на великих лірах, які завжди висять на деревах. Води
