Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Такий був Плюгавий Вацек — криводушний, хитрий, підступний. Він міг перешерститися в кого завгодно — в янгола, в чорта,— аби тільки мати від цього зиск. Проте за хабара міг по-справжньому допомогти. А можливості в нього були великі. Ще б пак, адже він був третьою персоною в блоці після блокфюрера Ауфмейєра і блокельтестера Пауля. Цей кощавий, миршавий дрантогуз аж трусився, щоб з когось здерти хабара. Брати він умів, але вмів і давати. Мабуть, завдяки цьому й тримався на посаді. Від нього залежало багато що. Через це Ганс і Антонович, поминувши Пауля, звернулися прямо до нього.

Отак роздумуючи, я заснув, а коли проснувся, то відчув себе ніби зміцнілим, хоч усе тіло продовжувало боліти, та це вже був інший біль. Повертаю голову — мені усміхається Жора і показує поглядом на дві миски супу, пайку хліба й шматочок ковбаси. Виявляється, усе це він роздобув для мене у Вацека.

Поки я їв, друг розповів мені про умови угоди між Гансом і Антоновичем, з одного боку, і Вацеком та штабовим Зінгером, з другого. Ганс і Антонович недарма вважалися бувалими гефтлінгами. Коли вони зайшли до Вацека і штубового Зінгера, ті зустріли їх неприязно. Та після того, як Ганс дав їм по три пачки сигарет, проміненти одразу подобрішали, і розмова пішла в потрібному руслі.

— Ви чудово розумієте,— почав Ганс,— що в таборі людина без зв’язків і друзів — ніщо. Наше знайомство може бути обопільно вигідним. Це мій друг Іван,— Ганс показав на Антоновича.— Він старший кравець кравецької майстерні і може зшити вам по костюму. Костюми будуть люкс. А я дам вам по дві пари шовкової білизни, а як завдаток прийміть ось подарунок,— з цими словами

Ганс поставив перед есесівськими холуями електричний чайник.

Треба сказати, що електричні чайники в таборі цінувалися промінентами на вагу золота. В них вони готували собі чай, каву, кип’ятили воду, бо сира вода в Освенцімі була непридатна для пиття.

— А що ви хочете взамін? — спитав Вацек, якому така ділова розмова явно припала до душі.

— Небагато,— відповів Ганс.— У вашому блоці живе Іванів брат. Зараз він хворий. Треба йому допомогти стати на ноги, щоб він трохи зміцнів. Зробіть його днювальним або роздавачем їжі. А поки він одужає, треба, щоб його не помічали.

— Ми згодні,— відповів за штубового й за себе Вацек.— Тільки хай виходить на аппелі та інші шикування, які проводитиме Ауфмейєр.

— Ну що ж, тоді домовилися,— зрадів Ганс.

— Слово гонору! — з пафосом вигукнув Вацек.

Треба сказати, що Плюгавий дотримав свого слова.

Ні він, ні штубовий, ні інші проміненти, навіть біснуватий Янкельшмок «не помічали» мене. Не помічали й того, що Ганс щодня приносив мені продукти, робив перев’язки, лікував мене. Ганс і Антонович також скрупульозно виконували всі пункти угоди. В Освенцімі принцип «я тобі, а ти мені» був непорушний. Протягом наступних двох тижнів мене ніхто не зачепив навіть пальцем, я мав цілковитий спокій. І все це завдяки моїм новим друзям-підпільникам, учасникам освенцімського руху Опору.

З самого початку Освенцім був задуманий фашистською верхівкою ще й як табір для полонених радянських солдатів та офіцерів.

Уже в липні 1941 року в Освенцім почали прибувати ешелони з радянськими військовополоненими. Для них одвели дев’ять величезних блоків, в які есесівці вмудрялися заганяти по кілька тисяч чоловік. Ці блоки оточили потужною огорожею з колючого дроту, так що в середині табору утворився ще один табір з так званою подвійною ізоляцією. Есесівці боялися змішувати радянських людей з іншими в’язнями. У суворо ізольованому тюремному блоці № 11 зі страшним бункером утримували командирів і політпрацівників, які вважалися особливо небезпечними. Вони були в безпосередньому віданні гіммлерівського Головного управління імперської безпеки. Характерно, що навіть для євреїв, яких Гітлер люто ненавидів, було встановлено певну черговість знищення. Радянських військовополонених пропускали через газові камери і крематорії поза всякою чергою. Отже, в цьому відношенні вони перебували в найбільш «привілейованому» становищі як вороги номер один. Із двох з половиною мільйонів радянських людей, які загинули в Освенцімі, чимало було військовополонених.

Все, що стосується перебування в Освенцімі радянських військовополонених, вивчено мало. Однак відомо, що першим повсталим в’язнем у цьому таборі був наш червоноармієць. У березні 1942 року під час роботи на дров’яному складі він зарубав сокирою есесівця, який знущався з в’язнів. Тоді есесівці розстріляли всіх полонених, котрі працювали в цій команді. Після цього довгий час радянських військовополонених на роботи не ганяли.

Вдавшись до відомої тактики «розділяй і владарюй», гітлерівці вирішили підкупити окремі групи військовополонених і нацькувати їх на інших в’язнів. Так у 1942 році вони відібрали сто чоловік радянських солдатів та офіцерів і поставили їх у привілейоване становище: добре годували, на роботу посилали виключно на продовольчі склади. Згодом, коли гітлерівцям здалося, що привілейовані вже досить приручені, вони почали посилати їх самих, без конвою, на пошуки втікачів, певна річ, у межах великої зони оцеплення.

Одного разу, коли «привілейовані» шукали втікача на самій межі зовнішнього кільця великої загороди, вони несподівано перекинули сторожову вишку разом з есесівцями, які там були, убили їх і, забравши зброю, втекли. Втекли, як то кажуть, з кінцями, бо ні живих, ні мертвих із цієї групи в табір не привозили. У ті часи кожного спійманого втікача в науку й на острах іншим обов’язково вішали перед строєм в’язнів. Німці суворо дотримувалися цього правила і вішали навіть убитих.

Опікшись раз, есесівці надалі не робили подібних експериментів. Більше того, жодного із радянських військовополонених вони не ставили потім на будь-яку промінентну посаду.

Відчайдушна втеча групи радянських військовополонених мала величезний розголос у таборі. Вона підбадьорила в’язнів, зміцнила в них волю і рішучість боротися з катами. Після цього втечі з Освенціму почастішали.

З метою залякати в’язнів, відбити в них охоту до втечі