Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Ми встали і пішли в блок. Мене підтримували з двох боків, і все одно я клешняв, наче п’яний. Перед очима погойдувалася земля і пливли оранжеві кола.

Перед входом у блок сидів днювальний.

— Ми по ділу,— з незалежним виглядом сказав йому Антонович і ткнув у руки пачку сигарет. Приголомшений такою щедрістю, днювальний виструнчився і з доброго дива вигукнув: «Яволь!»

Треба сказати, що тютюн і сигарети в таборі цінувалися як найдорожча валюта, за них можна було підкупити будь-якого блокового, капо, писаря, не кажучи вже про дрібніших холуїв — днювальних, прибиральників, роздавачів баланди тощо. Що й казати, для голодного гефтлінга найдорожчим у таборі був хліб, однак в Освенцімі пайку хліба можна було виміняти на дві сигарети в будь-якому блоці, в будь-яку пору дня і ночі.

Друга пачка сигарет розв’язала язика днювальному, який оберігав сон і спокій штубового Зінгера та плюгавого Вацека, котрі жили в одній кімнатці. Він сказав, що пана штубенельтестера і пана шрайбера будитиме через годину, а пана блокельтестера, тобто Пауля, який жив в окремій кімнаті, ніхто, крім Вацека, будити не має права. Звичайно він спить до обіду.

Одержавши таку інформацію, ми пішли до шлафзали в глибину лабіринту з чотириярусних нар, де було наше з Жорою місце. Тут мене роздягли догола, і Ганс, котрий, виявляється, був хірургом за фахом, уважно оглянув усі рани і синці на моєму тілі. Крім численних ран на руках, стегнах та на спині, які я одержав на об’єкті «ікс» і в краківській тюрмі, у мене було вже два освенцімських «гостинці»: твердий розпухлий рубець на попереку —результат удару палицею під час дезинфекції, і велика рана на голові — від удару дрючком під час роботи в штрафній команді, коли задля розваги есесівці стріляли мені в потилицю. Та найгірше було те, що наривали сім пальців, під нігті яких садист Краус заганяв на допитах застругані сірники.

— Треба зняти нігті на семи пальцях, розчистити пальці від гною, вправити виламані мізинці, поставивши на них шини, і продезинфікувати всі рани...— тоном, що не терпів заперечення, сказав Ганс.— Для операції в мене є все,— він поплескав рукою по великій шкіряній сумці, з якої стирчали слюсарні інструменти,— крім одного: немає анестезуючих засобів. Тобі, мій хлопчику, доведеться трохи потерпіти. Згоден?

Звісно, я був згодний, і операція почалася. Перед нею мене нагодували і напоїли чорною кавою, справжньою солодкою кавою — це щоб підкріпити мої підупалі сили.

Операції я не боявся — вірив, що витримаю. Лякало інше: а раптом сюди наскочить хтось із есесівців або Пауль? Тоді всім нам труба. Я розумів, що Ганс і Антонович, допомагаючи мені, наражалися на смертельну небезпеку, і сказав їм про це відверто.

— Знаємо,— суворо відповів Антонович.— Та вовка боятися — в ліс не ходити.

Операція тривала цілу годину. Це була мука, про яку я навіть не підозрював, мука, страшніша за всі тортури, яких мені довелося зазнати досі. Коли я не витримував і починав кричати, Жора затуляв мені долонею рота, і я тільки мурмотів, корчачись від болю і втрачаючи свідомість. Тоді я наче крізь страшний кривавий сон чув лагідне Антоновичеве: «Терпи, козаче, отаманом будеш...» І під кінець Гансові слова:

— Нох айн маль, нох айн маль, ганц венік, унд дай ніхт мер, унд дан фертік[46].

Мені здавалося, що операції не буде кінця.

Опритомнівши останній раз, я відчув, що біль, який так мучив мене, різко спав. Навдивовижу чітко запрацював мозок.

Ганс змоченим у спирті бинтом витирав свої закривавлені руки і стомлено усміхався. Він нагадував мені тих німців з аварійної команди на шахті «Гогенцоллернгрубе», які відкопували нас під час обвалу.

— Мені вже не так боляче,— мовив я.

— Не падай духом,— сказав Ганс.— Гестапівці мучили тебе, щоб відняти життя, а я змушений був помучити, щоб повернути тобі життя...

У Ганса був приємний тихий голос, м’які інтелігентні манери, симпатичне, відкрите обличчя, блакитні чисті очі. Виявляється, йому було ще тільки тридцять років, а вже сивина густо припорошила скроні.

Я не знаю, де зараз живе і що робить хірург із Кельна, колишній в’язень Освенціму, комуніст Ганс Максфельд. Якщо він живий, то хай знає, що я, а разом зі мною і сотні освенцімських в'язнів, яким він рятував життя, схиляємося перед ним за його мужність, душевну доброту, людяність. Він був справжнім німцем.

Із вдячністю дивлячись на Ганса, я шукав найкращі слова, щоб сказати їх своєму рятівникові. Нічого не придумавши, я повторив фразу, почуту мною по радіо на початку війни:

— Гансе, можна бути спокійним за майбутнє німецького народу, в якого є такі сини, як ти.

— Ти великий політик, Вольдемар,— засміявся Ганс.— І любиш голосні слова.

— Гансе, я від щирого серця...

— Гут, гут, операція закінчена, все буде корошо, а нам треба вже йти,— Ганс заклопотано глянув на Антоновича.

Вони тепло попрощалися зі мною і пішли, а я лежав і думав про те, що все-таки на світі більше хороших людей, ніж твердять скептики...

За якихось півгодини у шлафзалі з’явилися штубовий, Вацек, Жора, а за ними Ганс і Антонович. Вони прямували до мене. Я спробував було встати, але Плюгавий великодушно махнув рукою: лежи, мовляв. Отже, питання про мене вирішено.

— А-а, це хундертайнундрайсикхундертайнундзехцік! — вигукнув Плюгавий.— Тим краще. Учора блокфюрер прихильно поставився до нього, а я дав йому добавку зупе. Сьогодні, усі бачили, я пожалів його і не послав на роботу в штрафну команду. А з Паулем самі домовляйтеся, бо на випадок чого... Ви мене не знаєте, а я вас.

Вацек, і оком не моргнувши, збрехав, що нібито сьогодні він пожалів мене і не послав на роботу. На роботу мене не взяв капо Адольф, але Вацекові збрехати, що собаці муху з’їсти. Усе залежатиме від обставин. Може скластися так,