Гордість і упередженість - Джейн Остін
— Але ж, як бачиш, — сказала її тітка, — Джейн не думає так зле про Вікхема і тому не вважає його здатним на негідний вчинок.
— А про кого Джейн думала зле взагалі? Вона б ні про кого таке не подумала — попри їхню попередню поведінку, — хіба що тільки тоді, коли хтось дійсно б так учинив. Але Джейн знає так само добре, як і я, хто такий Вікхем насправді. Ми обидві знаємо, що він є розпусником у повному значенні цього слова. Що він не має ні совісті, ні честі. Що він є брехливим інтриганом.
– І ти все це знаєш достеменно? — скрикнула місіс Гардінер, жваво зацікавившись походженням таких відомостей.
— Так, достеменно, — відповіла Елізабет і почервоніла. — Якось я розповідала вам про його ганебну поведінку щодо містера Дарсі, та ви й самі, коли останній раз були у Лонгберні, чули, яким тоном він говорив про людину, котра виявила щодо нього стільки поблажливості та щедрості. Крім того, існують інші обставини, про які я не вільна… про які зараз не варто говорити; та я можу із впевненістю сказати, що всі його теревені про пемберлійську родину — то є суцільна брехня. На підставі того, що він розповів мені про міс Дарсі, я готова була зустріти гордівливу, зарозумілу та неприємну дівчину. Однак він сам прекрасно знав, що це не так. Він не міг не знати, що міс Дарсі — дівчина приязна і скромна, якою вона перед нами і постала.
– І Лідія про це нічого не знає? Невже їй не відоме те, про що ви з Джейн знаєте так добре?
— Звичайно! І це — найгірше. Доки я не побувала в Кенті та не отримала змогу багато поспілкуватись як з містером Дарсі, так і з його родичем, полковником Фітцвільямом, я сама не знала правди. А коли я повернулася додому, то Н-ський полк мав залишити Меритон через тиждень чи два. А раз так, то ні я, ні Джейн, котрій я все розповіла, не визнали за потрібне розголошувати ці відомості широкому загалу, бо який зиск був би кому-небудь із того, якби ми зруйнували ту добру репутацію, яку він мав серед усіх мешканців в окрузі? І навіть тоді, коли вирішили, що Лідія поїде з місіс Форстер, мені ніколи навіть на думку не спадала необхідність розкрити їй очі на його справжній характер. Я ніколи не могла подумати, що їй може загрожувати хоч якась небезпека бути обманутою. Повірте мені — про такі наслідки я навіть не думала.
— Тож коли вони поїхали до Брайтона, то ти, гадаю, не мала причини вважати, що вони подобаються одне одному?
— Ані найменшої. Я не можу пригадати жодної ознаки симпатії з кожного боку. Якби щось подібне намічалося, то можете не сумніватися — в такій сім'ї, як наша, на це неодмінно звернули б увагу. Коли він тільки вступив до міліційних військ, то Лідія була готова захоплюватися ним, але це стосувалось усіх нас. Протягом перших двох місяців кожна дівчина в Меритоні чи в його околицях буквально марила ним, але він ніколи не наділяв Лідію якоюсь особливою увагою, і тому після досить нетривалого періоду просто-таки навіженого замилування її закоханість ослабла, а її фаворитами стали інші військовики, котрі більше на неї зважали.
Неважко здогадатися, що хоч як би мало новизни до їхніх побоювань, сподівань та здогадок стосовно такої цікавої теми додавало повторне її обговорення, протягом усієї подорожі жодна інша тема так і не спромоглася надовго заволодіти їхньою увагою. В Елізабет вона взагалі не виходила з голови. Затримавшись на ній завдяки найгіршому із страждань — докорам сумління, вона не могла розслабитися чи забутись ані на хвилину.
Вони старалися подорожувати якомога швидше; і, провівши одну ніч у дорозі, дісталися Лонгберна під обід наступного дня. Елізабет приємно було думати, що Джейн не довелось їх довго чекати.
Коли вони проминули огорожу, то малі Гардінери, приваблені видом фаетона, вийшли на східці будинку; а коли екіпаж під'їхав до дверей, то радісний подив, котрим засвітилися обличчя дітлахів і від котрого вони застрибали й почали викидати коники, став правдивим свідченням бажаності їхнього приїзду.
Елізабет вискочила з екіпажа, швиденько поцілувала кожного малюка й поквапилася до вестибюля, де її тут же зустріла Джейн, котра збігла донизу, вискочивши з материної кімнати.
Зі сльозами на очах вони ніжно обнялись, і Елізабет, не втрачаючи часу, тут же запитала, чи не було якихось новин про втікачів.
— Поки що не було, — відповіла Джейн. — Але тепер, коли приїхав мій дорогенький дядечко, я сподіваюся, що все буде гаразд.
— А наш батько зараз у Лондоні?
— Так, він поїхав туди у вівторок, як я тобі й писала.
– І часто від нього бувають якісь відомості?
— Лише одного разу. Він написав мені декілька рядків у середу, повідомив, що добрався туди благополучно, і дав мені деякі вказівки — на чому я особливо наголошувала перед його від'їздом. Потім він просто додав, що більше не писатиме, доки не буде якихось дійсно важливих новин.
— А матінка — як вона? Як ви всі почуваєтесь?
— Матінка, слава Богу, почувається більш-менш добре, хоча нерви її сильно сплохували. Зараз вона нагорі і буде рада побачити всіх вас. Зі своєї кімнати вона не виходить. Дякувати Богові, Мері та Кітті почуваються добре.
— А ти — як твоє самопочуття? — вигукнула Елізабет. — Ти така бліда. Скільки тобі довелося пережити!
Однак Джейн запевнила її, що почувається прекрасно, і тут їхню розмову, котра тривала, доки містер і місіс Гардінер були зайняті своїми дітьми, перервало наближення всієї компанії. Джейн підбігла до дядька та тітки, привітала їх і подякувала обом, то всміхаючись, то пускаючи сльозу.
Коли вони всі зайшли до вітальні, то родичі, звичайно ж, іще раз поставили ті самі запитання, котрі вже встигла поставити Елізабет, і незабаром довідалися, що нічого нового Джейн сповістити не може. Однак райдужні надії на благополучну розв'язку, підказані
