Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Із ліса вибігають темні постаті козаків. Ідемо і ми. Безформенний труп бронепотягу, увінчаний колесами задньої плятформи, спочивав на розторощених крайніх соснах. Під насипом непритомно стогнав червоноармієць, що вискочив видно в леті. Замовк, проткнутий шаблею чорнолісця. Присвічуючи смолоскипами із намочених в горіючу оливу соснових гиляк, надурно шукали між обличчями когось живого, чи придатного до ужитку кулемета. Одна гармата — догори колесами на розчавленій бронеплятформі, друга — зірвана з лафета, лежала осторонь з невистріленим набоєм. «Фахівці» з трудом відчинили замок і зняли його.
На поляні у лісі, де стояли кулеметні тачанки і вози з вибуховим, коротко обговорюємо плян дальшої роботи. Рішено: на перерваній лінії, що по ній ітиме ще потяг із Знам'янки, зробити «млинок», ближче до будки. На другій лінії, що нею може надійти потяг із Олександрівни, зробити «гніздо» перед «переведеною стрілкою», що відслужила вже свою службу. Оба відтинки оточить холодноярська піхота.
Бочку із смальцем урочисто зсаджають з воза і розбирають смалець у відра, що служили повстанцям за котли для варення кулішу. Хмара бере мене під руку:
— Ходім, осауле, побачиш як «млинок», робиться.
Як робиться — я вже знав, розпитав старого партизана, що одержавши відро смальцю, витісував з патика «копистку». Та подивитися було цікаво.
«Гніздо» давно мені знане, бо із всіх повстанчо-партизанських «способів» на залізниці було найбільш поширене і практичне. Витягнувши ломами з вилками «костилі», що ними рейки прибиті до шпал, розширювали ломами рейки настільки, щоб колеса паротяга всіли між ними. Спосіб добрий, бо машиніст ніколи не зауважить небезпеки — лінія ціла. При невеликому розгоні потріскають хіба тільки пружини в буферах та голови у тих що стоятимуть близько стін вагонів; при більшому розгоні — повискакують вагони один на одного.
Приходимо на місце. Партизани з відрами розбрелися по відтинку лінії, що не мав похилу і копистками густо намащують рейки смальцем. Змастивши простір, що міг вмістити потяг, підходимо в тінь дерев, де чекала вже холодноярська піхота, готова до нападу. Не минуло багато часу і на лінії показалися світла паротягу, за ним довга валка вагонів з освіченими вікнами.
— Пасажир — незадоволено буркнув Хмара, — шкода омасти. Ну щож... Перевіримо білети — кілька комісарчиків напевно знайдеться.
Вігнавшись на масні рейки, потяг раптово станув. Паротяг скажено працював, крутячи колесами на одному місці. Виглядало це дійсно «кумедно», так, що годі було стриматися від усмішки. Машиніст вискочив і нахилився над рейками. Видно було «бувалий», бо крикнувши помішникові, щоб той стримав машину, сам став на освітленому місці і замахав білою хустиною. З вагонів вискочили якісь жінки. Мужчина в білому плащі підійшов до машиніста і порозмовлявши, станув поруч на пляму світла.
Наближаємося, оточуючи потяг. Підходимо з Хмарою, Василенком і кількома козаками до паротяга.
— Що за потяг?
Чоловік у білому халаті виступив вперед.
— Санітарний. Везем важко ранених з-під Криму. Я головний лікар і комендант.
— Ви комуніст?
— Ні. Я мобілізований лікар, катеринославець.
— Між раненими і персоналом є комуністи?
— Ранені для мене — тільки ранені. Цікавлюся їх станом здоровля — не політичними поглядами. Персонал я набирав сам, переважно з людей, що працювали у лікарнях. Працюють куска хліба ради — комуністів серед персоналу нема — ручу вам словом чести. Не міг би вам того слова дати, та політичний комісар — комуніст, з медичною сестрою і коханкою в одній особі, — теж комуністка-жидівка, — поїхали наперед бронепотягом. Почули у Знам'янці, що на цім відтинку бувають напади партизанів.
— Ну, добре. Але ліки й перев'язочний матеріял ми у вас заберем. Залишим найнеобхідніше, поки зможете одержати. Лікар усміхнувся.
— Повірте, що не маю чим перев'язати гангренуючих. У Знам'янці, в санітарній базі, сказали мені, що до Києва і так довезу. А як і здохне кілька в дорозі — то не велика шкода для революції.
Заглядаю в один із вагонів. Стони, важкий сопух... Хмара «потішає» лікаря, що доведеться стояти, аж надійде із Знам'янки поміч і потягне потяг назад.
В напрямку, де наш 3-ий курінь з Петренком і Чорнотою та частина чорнолісців робили «гніздо», розлігся короткий зляканий гудок, шум і стріли. Покинувши «санітарний», ідемо туди. Приходимо вже «по всьому». Та в сітку тут попала краща риба — потяг ертачека — експедиційної транспортової черезвичайки.
Потяг складався із двох вагонів 1-ої кляси для чекістів, трьох теплушок для червоноармійців і двох «столипінських» арештанських вагонів із заґратованими вікнами. Паротяг, що зарився колесами у «гніздо», стояв легко «цапки» піднесений першим вагоном. Одна теплушка вилізла передніми колесами на пасажирський вагон, а дві лежали на боці. Всі буфери розторощені. Найменш потерпіли задні вагони з арештованими.
Із сім десятків чекістів і червоноармійців вже були перебиті. В живих залишили лише начальника — довгов'язого і довгоносого жида в скіряних штанах і куртці. Стояв зв'язаний, трясучись усім тілом, коло Петренка. Хлопці виносили з вагонів килими, шовкові ковдри, хтось голосно клопотався, де поділися голки від патефона.
— На біса вони то тягнуть? — Питаю Петренка.
— Я приказав. Товарищі усі стіни в вагонах буржуйськими килимами пообвішували. А ми собі ними обвішаєм землянки на зиму в Холодному Яру. Все таки — для ока приємніше. Патефон, до того самоварчик, срібна цукерничка... Шкода, самовари потовклися...
Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі нові карабіни, револьвери, боксові куртки і чоботи. Та вже таки найприємнішою «здобичею» було життя тридцяти двох селян, що замість до льоху Чека у Знам'янці попали між нас. Потяг вертався з «операції» в околицях Олександрівки. Серед арештованих було декілька колишніх козаків покійного Богдана. Арештованих у потязі вже допитували: мали попідбивані очі, повибивані зуби; у декого — розпухлі й посинілі пальці, бо начальник, що прибрав собі назвище «Грозний», допитував їх, запихаючи під нігті шпильку від дамського капелюха.
Підійшов один із звільнених богданівців і витягнув до «Грозного» руки з
