Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс

не хотів визнавати над собою владу Києва, але змушений був те робити – дружина маленького князя була безжалісною до таких сепаратистів, як і боярин, котрий правив від імені Ярослава. Заодно дружинники навертали в християнство тамтешніх слов’ян-язичників. І справа ніби просувалася успішно, юний князь ріс собі, виростав на князівстві, потроху стаючи вже підлітком – вельми, до речі, кмітливим, все схоплював на льоту.

Тож і не дивно, що коли у 1010 році в Новгороді помер первісток Володимира Вишеслав, який там від імені батька князював, Володимир раптом послав туди малолітнього ще Ярослава. Новгород за значенням був другим на Русі містом, тож туди треба було послати надійного паростка княжого сімейства – таким Володимир визнав Ярослава. І молодий князь виправдав батькову довіру, швидко став відомим у тих землях, налагодив добрі стосунки зі Скандинавією, там женився, взявши собі за дружину дочку шведського короля Олафа III Скоткоунга – Інгігерду, в хрещенні Ірину. І жив з нею, казали, в злагоді та любові. Що теж для княжого роду і звичаїв було рідкістю. (Правда, до Інгігерди-Ірини він уже перебував у шлюбі, але ім’я першої його жони не збереглося, відомо, що вона народила йому сина Іллю, який помер у 1034 році).

Цілих 25 років просидів Ярослав на півночі Русі у славному і знаному в тих краях Новгороді – виріс, змужнів, вже сам водив раті на бій проти ворогів.

Але року 1014-го літописець Нестор напише: «Коли Ярослав був (княжив) у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень з року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав (себто перестав давати. – В.Ч.) цього в Київ батькові своєму. І мовив Володимир (треба гадати перед тим добре розгнівавшись на ще вчора улюбленого сина. – В.Ч.): «Розчищайте шляхи й мостіть мости», бо хотів іти війною на Ярослава, на сина свого, але розхворувався».

Причиною конфлікту було незадоволення Ярослава – він уважав себе найстаршим у домі Рюриковичів після батька (старші сини Вишеслав та Ізяслав перед тим померли), а батько вирішив заповісти верховну владу Борисові. За старими звичаями Ярослав та Святополк були першими претендентами на престол.

Небіж Святополк, син убитого Ярополка, вважав, що в нього найбільше прав на престол, аніж у незаконнонародженого Володимира, тож оголосив себе єдиним спадкоємцем верховної влади.

Але таким же єдиним спадкоємцем тієї влади вважав себе і Ярослав, його підтримували молодші єдиноутробні брати Всеволод і Мстислав.

Святополк був одружений з дочкою польського князя, майбутнього короля Болеслава Хороброго, тож розраховував на підтримку тестя. Ярослав же розраховував на дієву підтримку новгородців, які все ще не бажали коритися київському князеві – як і сплачувати йому данину, та на підтримку свого тестя, шведського короля Олафа I. Року 1014-го Ярослав таки зважився піти на відкритий конфлікт з батьком і відмовився платити Києву данину.

Що тут зчинилося!

Літописці занотують: «Коли Володимир збирався йти проти Ярослава – Ярослав послав за море, привів варягів, тому що боявся батька свого».

Ярослав усе тверезо оцінив. Батько хоч і постарів, але все ще могутній правитель Русі, тож вирішив спертися не лише на скандинавських найманців, а й на боярство та купецьку верхівку Новгорода Великого, які вже давно виношували мрію відновити колишні новгородські вольності.

Хто зна, як би далі розвивалася усобиця між сином і батьком. Військо Володимира швидше всього вирушило б на Новгород і навряд чи зумів би Ярослав зі своїми найманцями встояти проти загартованої в походах і січах дружини батька та його ближніх бояр.

Усе вирішила доля. І вирішила по-своєму. Коли військо вже мало вирушити до Новгорода, Володимир розхворівся – особливо заболіло в нього серце, ніяк не міг змиритися з тим, що рідний син, на якого він так покладався і якого по-своєму любив, оружно виступив проти нього… «Кінець світу», – хрипів Володимир, хапаючись за серце…

3

15 липня 1015 року Володимира не стане. Помер старий князь у своїй заміській резиденції Берестові. Про непокірного сина перед кончиною не згадував, квапився до якихось трьох жінок і прохав, аби вони його зачекали… Потім здогадалися: до матері Малуші він відбув та до жінок своїх, до Рогнеди, що її він і кривдив за життя, і Гориславою називав, а бач, виявилося, тільки вона йому й любою була, та до Анни Візантійської, за якою теж побивався…

Як писатиме літописець, перед кончиною своєю Володимир «каялся и оплакивал все то, что совершил в язычестве, не зная Бога». І молився такими словами: «Господи, Боже мій, не пізнав я тебе, але помилував ти мене і святим хрещенням просвітив мене… Господи, Боже мій, помилуй мене. Якщо хочеш мене карати і мучити за гріхи мої, карай сам. Господи, не віддавай мене бісам!..»

«І так молячись, – пише далі літописець Іаків, – передав Володимир душу свою з миром янголам Господнім».

Святополк, пасинок небіжчика, велів утаїти від народу смерть Володимира, але слуги князя вночі розібрали поміст між двома клітями, загорнули тіло Володимира в килим і спустили линвами на землю. Потім, поклавши його на сани…