Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс

Прізвище Мудрий він отримає вже будучи Великим князем Київським, а до того прозивався Кульгавим. Буцімто княжич з раннього дитинства страждав від паралічу ніг – вельми серйозне захворювання, ліків і засобів від якого тоді не було. Але порятунок до княжича прийшов. І ось як те лучилося.

Коли Володимир повернувся з Корсуня вже християнином, прихильником нової віри і нового, не знаного на Русі бога, то порадив Рогнеді вибрати собі нового чоловіка з його бояр. Позаяк, ставши християнином, не може жити з двома жінками, а він уже вибрав собі для подальшого життя візантійську царівну Анну. З нею, казав, і в земному царстві буде, і в небесному…

Рогнеда з гідністю зустріла цю вбивчу для неї звістку, хоча, полюбивши князя, збиралася з ним доживати земного віку. Тільки дорікнула чоловікові, який, побажавши «сприйняти царство і земне, і небесне», відмовив їй і в тому, і в іншому – а хіба це по-християнському?

І коли була пострижена в черниці, сталося диво: син її Ярослав, який від народження майже не володів ногами і сидів сиднем, раптом підвівся і пішов… І Рогнеда зі сльозами радощів забажала, аби син теж прийняв християнство.

Ярослав хрестився під ім’ям Юрія (Георгія).

І міцно став на ноги. Хвороба його минулася, хоч деяка кульгавість все ж зосталася.

«Он был хромоног, – повідомляє літописець, – но ум у него был острый, и на рати он был храбр».

Сказання сьоме.
А над Руссю сонце сходить красне
І де б я не був за кордоном, Я знаю, що завжди вернусь Додому, додому, додому — В святу мою Київську Русь. Ю. Рибчинський 1

Роком смерті Анни Романівни, цариці візантійської і княгині київської, жони великого князя Володимира, «Повість врем’яних літ» зазначила – 6519. Себто 1011–1012. Можливо, що ця дата взята літописцем із поминальника Десятинної церкви, де Анна й була похована.

Отже, 6519 рік (від створення світу за візантійськім календарем), що відповідає 1011–1012 року (новий рік тоді починався 1 вересня). І сталося це за 4 роки до смерті Володимира. Як повідомлятиме пізніше німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький, її гробниця знаходилася в церкві Пресвятої Богородиці в Києві – поруч із саркофагом святого Володимира Хрестителя.

Анні виповнилося всього лише 48 років. Чому принцеса-княгиня, останнє кохання Володимира, так рано пішла з життя – загадка.

Для Володимира Святославича її смерть стала важким потрясінням, втратою, що її нічим було замінити. Але пам’ять про візантійку князь вирішив зберегти. Для цього і мав знадобитися мармуровий саркофаг, у виготовленні яких греки були великими мастаками.

Оскільки Анна померла раніше свого чоловіка, то очевидно, що мармуровий саркофаг для неї – перший узагалі мармуровий саркофаг на Русі – був виготовлений на замовлення Володимира. Раніше подібних способів поховання – всередині храмів – на Русі ніколи не було, тож зрозуміло, для виготовлення гробниці для Анни були запрошені греки. Мармур теж звідкілясь привезли, можливо, з Криму. Згодом за цим аналогом буде споруджено ще один такий саркофаг – для Володимира. Ще пізніше за цим же грецьким аналогом буде споруджено третій мармуровий саркофаг – для Ярослава Мудрого, що його установлять в Софійському соборі. Оскільки собор за багато віків не був зруйнований, то й зберігся до наших днів, і по ньому можна уявити, якими були подібні саркофаги Анни та Володимира. Та й згадуваний німецький хроніст Тітмар засвідчив, що він бачив саркофаги Анни та Володимира, які стояли в Десятинній церкві поруч, один біля одного. Анна і Володимир були проголошені першими руськими святими.

Скільки б імперій (а їх було та було на планеті Земля!) не існувало – бодай і сотні та сотні літ, ба, навіть тисячу й більше), які б вони не були могутні, як хоча б Римська, – а все одно, рано чи пізно і їм надходить край.

Надійшов він і для Візантійської імперії, яка ще звалася просто Візантією, або Ромейською імперією, з грецькою державною мовою, з населенням, основу якого становили греки.

Анни Романівни Візантійської, принцеси, царівни і княгині Київської не стане в році 1011. А її етнічної батьківщини – у 1453 році.

Що вдієш, смертні навіть імперії, навіть рідні краї, що можуть колись стати для тебе чужими.

По кончині царівни Анни в Києві її батьківщина протрималася ще 442 роки. Майже півтисячоліття. І, як завжди, здавалось, що вона буде вічною. Ще б пак. Тисячу з чимось років була могутня імперія…