Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Втомлені тільки переможці. А не переможені. Перемога робить людей безтурботними й необережними.
— Може, й так. — Кет глянула на нього. — І скоро це станеться?
— Боюся, що скоро.
— Як ви думаєте, я доживу до того часу?
— А чому ж ні?
Равік уважно подивився на Кет. Вона витримала його погляд.
— Ви бачили професора Фіолу? — спитав він.
— Так. Двічі чи тричі. Він один із небагатьох не заражений чорною чумою.
Равік мовчав, чекаючи, що вона ще скаже.
Кет узяла зі столу разок перлів і почала бавитися ними. В її тонких довгих пальцях ті перли скидалися на коштовні чотки.
— Я ніби Вічний Жид, — мовила вона. — Шукаю спокою. Але, мабуть, вибрала не той час. Спокою немає вже ніде. Ще хіба тут… і то мало.
Равік дивився на перли. Вони утворилися в незграбних сірих молюсках, подразнених чужим тілом, якоюсь піщинкою, що попала між стулки, абощо. Випадкове подразнення породило таку мерехтливо-ніжну красу. Яке це диво, подумав він.
— Ви ж хотіли виїхати до Америки, — сказав він. — Кожен, хто може залишити Європу, повинен виїхати звідси, Кет. Для багатьох уже пізно про це й думати.
— Ви хочете спекатися мене?
— Боронь боже. Але останнього разу ви самі казали, що хотіли владнати тут свої справи й повернутися до Америки.
— Хотіла. А тепер уже не хочу. Ще не хочу. Побуду трохи тут.
— Улітку в Парижі гаряче й не дуже приємно.
Кет відклала перли.
— Приємно, якщо це останнє літо, Равіку.
— Як останнє?
— Так. Останнє перед від'їздом.
Равік замовк. Що вона знає? Що їй сказав Фіола?
— Як там «Шехерезада»? — спитала Кет.
— Я давно туди не заходив. Морозов каже, що кожного вечора там нема де ногою ступити. Як і в усіх інших нічних клубах.
— Серед літа?
— Авжеж, серед літа, коли більшість таких закладів звичайно стоять зачинені. Дивно, правда?
— Ні. Кожен хоче ще взяти від життя все, що може, поки настане кінець.
— Так, — погодився Равік.
— Візьмете мене колись туди?
— Звичайно, Кет. Коли захочете. Я думав, що вона вже вам набридла.
— Я теж так думала. Але змінила свою думку. І я хочу взяти від життя все, що можу.
Равік знов пильно глянув на неї.
— Добре, — сказав він. — Коли захочете, тоді й підемо.
Він підвівся. Кет провела його до дверей. Вона прихилилася до одвірка, тоненька, з такою шовковистою, сухою шкірою, що здавалося — торкнись до неї, і вона зашелестить. Очі в неї були ясні, аж прозорі, й ще більші, ніж раніше. Вона подала йому руку. Рука була гаряча й теж суха.
— Чому ви мені не сказали, що зі мною? — спитала вона, ніби між іншим, наче йшлося про погоду.
Він знов пильно глянув на неї, але нічого не сказав.
— Я б витримала, — мовила вона, і на її обличчі майнула легенька іронічна посмішка, в якій не було й натяку на докір. — До побачення, Равіку.
Чоловік без шлунка помер. Останні три дні він безперестанку стогнав. Морфій уже мало допомагав. Равік і Вебер знали, що він помре. Вони б могли звільнити його від цієї триденної муки, але не звільнили, бо є релігія, що проповідує любов до ближнього й забороняє скорочувати йому муки. І є закон, який захищає цю релігію.
— Ви послали телеграми родичам? — спитав Равік.
— В нього їх немає,— відповів Вебер.
— А якимось знайомим?
— І знайомих немає.
— Нікого?
— Нікого. Приходила лише консьєржка з того будинку, де він мешкав. Він ніколи не отримував листів, самі каталоги універсальних крамниць та медичні брошури про алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби тощо. І ніхто його не відвідував. За операцію і за чотири тижні перебування в клініці він заплатив наперед. Два тижні не долежав. Консьєржка сказала, начебто він заповів їй усе, що має, бо вона піклувалася про нього. Хотіла, щоб їй вернули гроші за невикористані два тижні, бо вона була для нього як мати. Аби ви були побачили ту матір. Вона каже, що багато витратила на нього. Заплатила замість нього за помешкання. Я їй сказав, що коли він за клініку заплатив наперед, то за житло й поготів мав би заплатити. Зрештою, все з’ясує поліція. У відповідь вона мене добре вилаяла.
— Гроші,— мовив Равік. — Чого тільки люди не вигадають задля них.
Вебер засміявся.
— Повідомимо поліцію. Нехай подбає про все. І про похорон також.
Равік іще раз глянув на чоловіка без рідні й без шлунка. За ці хвилини його обличчя змінилося дужче, ніж за всі тридцять п’ять років його життя. Крізь застиглу передсмертну судому поволі проступало лице смерті. Все випадкове щезало, ознаки смерті стиралися, і на скривленому болем звичайному обличчі тихо проступала маска вічності. За якусь годину на ньому тільки вона й лишиться.
Равік вийшов з палати. В коридорі йому трапилася нічна сестра. Вона саме прийшла на чергування.
— Пацієнт із дванадцятої палати помер, — сказав він. — Півгодини тому. Вам уже не треба буде сидіти біля нього. — Побачивши розчарування на її обличчі, Равік спитав: — Він вам щось залишив?
Сестра завагалася.
— Ні. Він був дуже непривітний. А останніми днями майже зовсім не озивався.
— Так, йому було не до розмов.
Сестра хазяйновитим оком глянула на Равіка.
— У нього був чудовий несесер, усе срібне. Аж надто вишуканий для чоловіка. Він більше личив би дамі.
— Ви йому сказали про це?
— Ми якось про це балакали. Вночі проти вівторка, коли йому трохи полегшало. Та він сказав, що срібло личить і чоловікові. І що щітки дуже добрі. Таких, мовляв, тепер уже не роблять. А загалом він був маломовний.
— Те срібло тепер забере поліція. В нього не було ніяких родичів.
Сестра кивнула головою: мовляв, усе розумію.
— Шкода! Срібло почорніє. І щітки зіпсуються, коли ними не користуватися. А перед тим їх треба було б вимити.
— Так, шкода, — погодився Равік. — Хай би краще дісталися вам. Хоч комусь була б із них радість.
Сестра вдячно всміхнулася.
— Нічого. Я й не сподівалася ні на який подарунок від нього. Смертельно хворі рідко щось дарують. Не так, як ті, що одужують. Вони не хочуть повірити, що помирають. Тому й нічого не дарують. А часом не дарують з люті. Ви не уявляєте, пане докторе, які вони жахливі! Скільки всього тобі накажуть, поки підуть на той світ!
Її рум’яне, як у дитини, обличчя було ясне й відверте. їй було байдуже до всього навколишнього, якщо воно не стосувалося її маленького світу. Смертельно хворі для неї
