Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
– День добрий, дві сестрички Вонзолевські! Вишли-сь те на шпацер обидві? – гукнула до них одна жіночка з бурячками-морквою і сиром та молоком. – Ходіт-но до мене, я вам шось повім!
Потім зауважила жіночку в теплому светрику, що сиділа у напіввідчиненому вікні невисокого першого поверху й вела повільну бесіду з якоюсь зі своїх знайомих, що поверталася з базару, судячи з повних краму торб.
Наче і те місто, але вже не відчувала його, почувалася наче вві сні. Наче повернулась у часи своєї молодості і готова, і знає, що має робити, але не та атмосфера довкола, не той настрій, нікого вже нема, усі пішли у засвіти.
Батьків нема, Нестора Нижанківського нема, давніх друзів… Бонді похований тут, у Стрию, там само, де і вуйцьо. Але не хотілося їхати до них, досить було відвідин могили тата й мами, близьких родичів і гнітючих спогадів про складний час війни…
Востаннє бачилася з Богданом у Лондоні. Тоді вже помер її чоловік, Владислав Андерс. Ця зустріч була такою ніжною, теплою, радісною… Але тієї легкої райдужної аури любові у ній уже не було, лише наче відчутний подих колишньої весни і сонця пролинув поміж ними й розвіявся у повітрі. Вони багато говорили, згадували щасливі, безтурботні роки, друзів. Кос залишився у Союзі і творив далі, хоча і був під пильним оком КДБ. Яблонський емігрував, так само, як і Бонді, як вона. Під час розмови зрозуміла, як сильно страждає він за Україною, як тужить, як думками лише там. І його поволі вбиває те, що не зможе вже ніколи туди повернутися. Приїхав у Канаду, але з України ніколи не виїжджав. Писав і далі пісні, їх виконували різні співвітчизники-емігранти, серед яких і славетна Квітка Цісик. І тут же запропонував Ірені записати кілька пісень. Після цього вона чітко усвідомила й відчула, що поміж ними зосталася лише вона, любов до музики. Музика далі пронизувала їхні серця, і це єднання не зникло, не розвіялося, а й далі звучало і грало мелодію спогадів та легкого суму за усім минулим. За роками, що не забулися, кожен із них привносив свою дещицю пам’яті, сповнених дружнього тепла і втіхи. І здавалося, наче вони тепер живуть у різних світах, кожен на своїй планеті, та гармонійне звучання Всесвіту єднатиме їх назавжди невидимим променем. Та й це минуло. Вони з Богданом попрощалися ще на початку сімдесятих, поставили тоді крапку, записавши кілька пісень у студії Норберта.
Я знов тобі, я знов для тебе,
І хай простить мене земля,
Мені краси її не треба,
Коли тебе на ній нема…
Того ж року Богдана не стало. Зрозуміла, що не пережив удруге туги за Україною.
– Пані Ірено, прошу вибачити мені. Може, це буде не вельми тактовно, але ви прожили надзвичайне життя, на мою думку. І чи ви коли-небудь мріяли про таке? – захоплено запитала Зося.
– Ах, Зосю… Мені на долю випали великі випробування. Не знаю, чи взагалі можливо було собі таке уявити. Але я щаслива жінка. Щаслива людина. У моєму житті було велике кохання. Не кожному воно раз випадає, а я мала аж двічі. Перше дало мені себе – Ренату Богданську. І якби не Друга світова війна, заміжжя за Боруцьким, я переконана, що б до кінця свого життя співала б – «Тео-джаз», до якого пішла після «Ябця», мав неабияку популярність у Радянському Союзі. Хоч нас і таврували буржуазною музикою, однак… А згодом певно би викладала, – і враз голосно та переривчасто засміялася, як-то кволо часом можуть зробити старші люди. – Але без свого коханого чоловіка, генерала Андерса, я б не стала Іреною Андерс. Не стала б разом із ним відстоювати права поляків у діаспорі. Бонді таки мав рацію: мусиш тримати зв’язок зі своїм корінням. Пам’ятати, хто ти є. Але обмеження себе лише в чомусь одному не дасть тобі можливості розвиватися, переходити на інший ступінь твоєї особистости. Звужує її рамки. Якби тоді не переусвідомила себе, загинула б, закатували б у сталінських таборах. А ще не народила б Анну-Марію, яка продовжує мою справу відстоювання прав поляків закордоном. Я щаслива, Зосю. Я дякую Богові за все, що він мені виділив на моєму шляху. І ніколи, незважаючи на війни, першу і другу, еміграцію та військові походи крізь континенти, ніколи я б не побажала собі кращої, легшої долі, аніж ту, яку отримала.
– То все так комплікативно,[99] прошу пані. Мені трудно то все навіть уявити, а не так, щоб пережити, – зворушено мовила компаньйонка. – Різні життєві колізії, пані Ірено, вимагали від вас крицевого характеру і волі. То непросто для жінки, а особливо для творчої. То, мені здається, вимагає великої мудрості, а пані була ще така молода і недосвідчена…
– Немає рецепту мудрості. Досвід, звичайно, дуже допомагає. Але то все залежить від ситуації, Зосю. Хіба що приймати адекватні моменту рішення. Часом це емоції, а часом раціональне мислення… Людина повинна змінюватися під впливом обставин. А коли на шальках стоїть твоє життя, то ти здатен приймати швидкі рішення. – І додала, видихнувши: – Війна щастя не приносить, але багатьом постатям виковує долі.
Це був перший і останній візит Ірени Андерс, у дівоцтві Ірини Яросевич, відомої як Рената Богданська, до міста її краси, молодості і слави. За два роки вона відійшла у вічність і похована поруч із чоловіком, командувачем, генералом Польських збройних сил в Італії, під Монте-Кассіно. Певно, що тільки завдяки її безпосередньому впливу на Владислава Андерса військові УНА під командуванням генерала Павла Шандрука,[100] які здалися американцям, не були етаповані до СРСР, де їх безсумнівно чекав розстріл за зраду. Генерал за них заступився, і вони залишилися живими.
Примечания
1
Бельканто (італ. bel canto) – стиль вокального виконання, особливо поширений в італійському оперному мистецтві XVII–XIX століть. Стиль бельканто вимагає від співака досконалої техніки володіння голосом, бездоганної кантилени, віртуозної колоратури, майстерного філірування, тривалого дихання, виняткової мелодійної зв’язності, легкості та вишуканості голосоутворення, емоційної насиченості співу.
2
Йдеться про Галичину.
3
Не потурайте (польськ.).
4
«Громадський голос» – газета, що з різною періодичністю та під різними назвами
