Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
VI. Сон у сні (Галичина, Пустомитівський район, Германів, 1913 р. – Україна, Карпати, 1939 р.)
Занадто добре спала я цієї ночі. Думки мої ліниво тягнуться, мов дим із димарів, крізь повітря просякле пахощами й сонцем. Мляве самовдоволення панує в мому серці.
Софія Яблонська. Діточа мрія
Крихітна кімнатка. Маленька Зося прокинулась від сильного кашлю. Уже кілька днів поспіль так. Посеред самого літа розхворілась. Сором який. Не бігає з дітьми, не бавиться. Сидить увесь час вдома. А по ночах надривним кашлем будить усіх хатніх. Зара знову прийде сонний татко і буде її лікувати трав’яними відварами й власноруч зготованими мікстурами. Ні в кого з дітей більш немає такого татка, як у неї. Лікує цілий Германів. Абсолютно безкоштовно. Їдуть до нього з усього району, і навіть із сусідніх міст. Колись врятував маленьку Зосю, як була ще немовлям. Мама розповідала. Сам мовчав про цей випадок. Тяжко йому згадувати, як мало не втратив дитину. Знову закашлялась. Рипнула підлога за стіною. Так і є. Це татко прокинувся в сусідній кімнаті і вже встає з ліжка.
– Зосю, моя Зосю, – тихенько прошепотів, тільки-но зайшовши в кімнату. – Казав, що треба на ніч компрес. А ти не хтіла й не послухалась.
– Він кусає за шию, – поскиглила маленька дівчинка.
– То так має бути. Коли кусає, тоді йде процес оздоровлення.
– О, клади вже того компреса, – крихітка мала дуже тісний емоційний зв’язок із татком і відчувала з самого малечку, немовби є його продовженням у цьому світі.
– Та покладу вже. Сама ж знаєш, що покладу, – тихенько засміявся, а донечка й собі легеньке «хі-хі» додала.
– А казочку розповіси, щоб я з тим кайданом на горлі скоро заснула?
– Усе, що захочеш, моя зіронько, – чоловік уже рихтував лікування, а мала вперемішку із кашлем вирішила провести невеличкий допит:
– Скажи, татку, а ти маму любиш? Що таке любов?
Яка вона?
– Оце так питаннячко, – тато вже закріпляв лікувальне спорядження на крихітну тоненьку шийку.
– Любов – це доволі дивна штука, – раптом заговорив після певних міркувань. – Поки її справжню не відчуєш, будеш за неї сприймати все підряд. Але помилки в житті також дуже корисні. Без них важко пірнути глибоко аж до самої суті. А про наше з мамою кохання я лиш розповім коротеньку історію. І ти сама все зрозумієш. Ось послухай. Я завжди ще з юних літ хотів бути лікарем. Лікувати людей – це було для мене головним покликанням. Але ось я стрів твою матусю. І закохався по самісінькі вуха.
– А як ти взнав, що то вже і є кохання?
– Справжнє кохання робить дивні речі. Мама твоя зі старого священичого роду. Та ще й одна в сім’ї. Батьки вирішили віддати її тільки за священика. У мене не було вибору. Я подумав собі, прикинув, як воно має бути… і став священиком. Ти бачиш, як воно просто? Для справжнього кохання немає нічого неможливого. Заради нього варто здолати будь-які перешкоди. А іноді й відкласти вбік свої найулюбленіші справи. І я на деякий час так і зробив: відклав у бік мрію свого життя – стати лікарем. Бо дружина стала тоді моїм цілим Всесвітом. І тільки згодом я навчився поєднувати діло священика та лікування хворих. Колись і ти стрінеш свого легіня. І, можливо, відмовишся від свого найомріянішого шляху. На певний час. Зрештою, життя саме розкладе на твоєму шляху і випробування, і ласку. А ти, головне, завжди будь чесною. Насамперед перед собою. Бо докори сумління – найстрашніший суддя. А як будеш робити все по совісті, з любов’ю і за покликанням, тоді ніколи ні про що не жалкуватимеш. І докорам сумління назавжди буде закритий шлях у твою душу. Усе в тебе буде гаразд, квіточко моя покойо`ва, піно моя мо`рська. Ось побачиш.
Татків голос і тепло огорнена шийка приспали маленьку дівчинку за кілька хвилин. Чоловікові навіть не знадобилось розповідати казку. Зося стрімко полетіла в сон. І от у сні вона така собі доросла пані. Йде вуличками невідомого міста. Будинки там дивні, а люди чужі і вдягнені у смішні одежі. Але усі всміхаються й вітаються до неї. І вона відповідає їм доброзичливою усмішкою й легенько киває голівкою на знак вітання. А небо таке світле-світле, сонячне. І ціле життя велике-велике попереду…
Прокинулась. Шуміли дерева. У самісіньких верхівках. Ранок. Солодко потягнулась. Зненацька біля своєї голови побачила дивної краси яскраво-червону квіточку. Поруч спав Іванко й рівномірно сопів. Тихесенько зірвала нарядну красуню й легенько полоскотала нею обличчя коханого. Іванко, не розплющуючи очей, всміхнувся, притягнув до себе Софію та й міцно стиснув в обіймах. Вранішні пташки зачинали солодких пісень. Природа довкола теж прокидалась. І небо було таке світле-світле. Сонячне. Як щойно у сні. Подивилась на Жана. Залюбувалась. І раптом пригадала таткові слова про справжнє кохання. Ось воно. Біля неї. І це варте того, аби залишити трошки свою роботу, посунути її на деякий час убік. Ненадовго відкласти. Усі відчити, письмо й поїздки нехай почекають.
Не знала й не здогадувалась, що це був її останній приїзд на рідну землю…
IV. Політ (Париж, 1971 рік – Львів, 1939 рік до окупації – Львів, 24 серпня 1991 року)
Як тільки бажання втечі візьме верх над усіми почуттями – то це так нетрудно, так просто, що я сама до себе всміхаюся на думку, що моя пригода іншим видається неймовірною казкою, а то й «нечистою справою»! Власне, на злість тим людям, тепер мені їх осуд став зовсім байдужий. Може, саме тому я почуваю себе вперше у житті безмірно вільна. Тепер надійною лишилося тільки двох суддів: небо і я сама.
Софія Яблонська
Малесеньке авто, ущент розчавлене потужною вантажівкою, лежало перевернуте на бік посеред дороги. Тепер воно було схоже на пім’ятий великий аркуш фольги. Винуватець аварії заламував руки та щось нервово пояснював жандармам. Із салону легковика медики
