Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
– Знаєш, любий Іванку, – Софія зупинилась на сходах і задивилась у люстро, – серед певного кола львів’ян ходить цікава легенда, наче саме в цьому місці біля венеціанського свічада у теперішньому часі можуть перетнутися два паралельні світи з минулого життя та майбутнього.
– Кохана Софі, я завжди був реалістом. Але поруч з тобою мені іноді приємно помріяти і навіть довіритись твоєму баченню, – чоловік узяв у долоню тендітну ручку дружини за самісінькі пальчики, підніс її до своїх уст і ніжно вкрив поцілунками.
Жінка всміхнулась. Якби хтось її тепер запитав, як виглядає справжнє жіноче щастя, то без вагань би відповіла: «Ось воно переді мною!» Дивилась на нього і тихо раділа. Раптом зненацька до них підлетів яскравий метелик. Павичеве око. Комашка зробила невеличке коло і всілась на Жанове плече.
«Яка ж вона прекрасна, ця літавка», – подумала жінка, роздивляючись маленьку істоту, що завмерла на кілька секунд і, здалось, наче теж розглядає її. «Така ж вільна і безпечна Божа краплинка, наче я в юні літа. Ну чого ти тут кружляєш межи людей у приміщенні? Тікай геть на волю, шукай свою квіточку в дівочому лісі на високій горі», – думала Софія, зачаровано роздивляючись маленьку літавку. Її заколисував дивний стан дежавю, але жодним словом не могла пояснити це відчуття. Чимось рідним та знайомим повіяло на кілька секунд. Наче все це вже колись бачила. «Цікаво, скільки живуть метелики? День? Місяць? Рік? Чи достатньо їм часу, аби встигнути насолодитись життям?» – жінка намагалася відпружитися від емоцій, що її переповнювали.
У якусь мить щось налякало крилату гостю, вона різко відсахнулася вбік, швидко злетіла, сіла на дзеркало і… зникла в ньому. Розвіялась, як туман.
– Куди вона поділась? – запитала розгублено в Жана. – Ти бачив? Вона залетіла прямісінько в люстро.
– Хто? – не зрозумів чоловік.
– Маленька літавка, що сиділа в тебе на плечі.
– Не було ніякої літавки, – відповів трохи занепокоєно. – Люба, мабуть, тобі потрібно трошки подихати на повітрі. Давай вийдемо на балькон. Тут шалена задуха. У твоєму стані я б не тільки метелика побачив, а й цілого крокодила, – чоловік обережно взяв за лікоть дружину й повів на широку веранду.
На довжелезному через увесь будинок бальконі прогулювалось кілька закоханих парочок. Софія сперлась на широкі перила й глибоко вдихнула на повні груди повітря.
«А може, й справді щось примарилось?» – уже сама засумнівалась. Жінка всміхнулась і подивилася в небо, дашком долоньки ховаючись від сонячних промінців. Ціла зграя метеликів високо-високо на лазуровому фоні покружляла над містом у якомусь дивному грайливому танку й полетіла собі геть. Зачаровано дивилась їм услід, милуючись гармонією живої кольорової хмаринки.
Жан обіймав свою кохану дружину із-за спини, цілував у шию та гладив долоньками через її животик свого ще ненародженого нащадка. А Софі тим часом дивилася в небо й усміхалась. Уже давно звик, що його дружина не така, як усі. І навіть тепер, стоячи в його обіймах, подумки, мабуть, зараз мандрує десь у літаку часів Екзюпері на якийсь ще не розвіданий та не уславлений у хроніці мальовничий острів з недоторканою людським прогресом природньою красою. Ох, уже ця Софі… Люба Софі…
V. Любов у справжнім Раю (Україна, Карпати до окупації 1939 р.)
Небесна синява поринає у моїх зіницях, наповняє груди, поширює серце, проникає у кожну крапельку крови, і мені здається, що я сама стала такою-ж прозорою і голубою, як небо. Фізичне й моральне вдоволення проникло на дні мого серця та наспівує йому свою млісну пісоньку.
Софія Яблонська. Діточа мрія
Тріумфальні львівські відчити завершились, і подружжя Яблонських-Уден вирішило відправитись у Карпати. Подалі від людей і поближче до природи. Після надмірного шуму й гамору їм обом шалено захотілось усамітнитись. Кохання в Карпатах – особлива поетика. Звісно, не для всіх. Та коли це твоя земля, твоя автентична енергетика, твій незримо вписаний на скрижалях пам’яті генетичний код, тоді відбувається магія. Вона заколисує, бо по-материнськи з любов’ю пеленає у гармонію цілющої благости. Вона живить і зміцнює, бо по-батьківськи з відвагою дарує відчуття цілковитої безпеки. П’янке повітря тут вдихається навіть через шкіру, грайливо розвіває волосся та по-дитячому пустотливо лоскоче ніздрі. Сонце в Карпатах випромінює тільки першородну міць. А гори, ріка, ліси… Про них можна писати й писати. І ніколи ці розповіді не будуть повними й завершеними, тому що можуть безконечно жити своїм особливим утаємниченим життям у сповільнених часом бувальщинах старожилів, стрімких переказах сучасних очевидців та емоційних враженнях завжди причарованих дивом туристів.
Вони лежали на вкритому картатим гуцульським коцом сіні й любувались зоряним небом та містичною повнею. Зовсім поруч поховались у темінь мальовничі гірські пейзажі. Натомість простір ще дужче сповнився звуками. Недалеко дзюрчала бистра ріка, захлинаючись у дзвінких нотах власного водограю. Пташки ще не позасинали й ніжно виспівували акапельні арії, зовсім не дослухаючись одне до одного. Це був найблагіший час мрій, ніжних обіймів та солодких цілунків. Радість переповнювала Софію так бурхливо, що виливалась через вінця й наповнювала увесь довколишній світ безумовною любов’ю. Нею хотілось невпинно ділитись, бо втримати у собі клекіт мажорно-ліричних емоцій ставало дедалі важче. Таки ось де він – справжнісінький рай. Під рідним небом в обіймах коханого.
– Ось поглянь, Софі, – Іванко перервав солодку мовчанку мрій, – зоря падає.
– А онде друга летить слідом за нею.
– Це, мабуть, ти і я. Десь там у другому паралельному світі. Бо ми завжди разом.
– А казав, що реаліст, – жінка засміялась і носиком занурилась у ямку між плечем та шиєю чоловіка. Вдихнула й затримала в собі. Як же вона мліла від запаху його тіла. Такого рідного.
– Я загадав бажання, – продовжив чоловік, пригортаючи до себе свою любов.
– Яке?
– Тільки на вушко.
Софія підставила своє вушко до уст чоловіка й моментально вся перетворилась на суцільний слух.
– Хочу, щоб твоє кохання до мене було вічним, – тихенько прошепотів він.
Чи може бути щось приємніше для щасливої закоханої жінки? Поцілувала в губи свого Жана й пообіцяла, що завжди кохатиме тільки його, аж поки не помре. Потім перевернулась на спину і вкотре задивилась на зорі. А раптом ще будуть падати? Тоді й вона щось загадає. Закохані мовчки лежали перед екраном велетенського
