Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
– Спи моя зіронько, моя панянко…
Саме той поцілунок чомусь запам’ятався їй назавжди і навіть зараз, здається, зігрів вуста. Та йшов тридцять дев’ятий рік кривавого ХХ сторіччя. Нацисти впевнено кроїли під себе Європу, знищуючи усіх незгодних на своєму шляху. Підбиралися до Львова…
– Бонді, любий, ну навіщо ти лізеш у цю політику. Наше діло – музика, вона понад усім. То не наша справа! – переконувала Богдана Ірина. – ЗУНР, УНР чи Польща – нема різниці.
– Ти дуже помиляєшся, Ірусю. Це далеко не так, і це надзвичайно важливо розуміти свою ідентичність, належність до історії та культури. Я є українець і ніколи того не зрічуся. Українська незалежність важливіша за усе. Чи ж не ти у Пласт ходила, люба?
– До чого тут це? Скаутська міжнародна організація.
– Але вона об’єднує всіх українців у світі.
– Але ми живемо у Польщі. Як з тим бути, Бонді?
– Я не буду з тобою сперечатися, люба моя. Кожен діє так, як він відчуває і вважає за потрібне. Мені шкода, що ти мене не розумієш. Бо зараз дуже добрий історичний момент для України. Більше такого шансу може і не бути.
– Богдасю, коханий, ти усвідомлюєш ситуацію?! Іде війна! Уся Європа в вогні! А твої плани і задуми мені незрозумілі. І це зашкодить нашій спільній справі, під ударом Ябцьо, Тадзьо, я кінець кінцем. Залиш то, любий, я тебе так прошу!
Завше такий м’який і поступливий Богдан робився штивним і міцним, мов скеля. Не знала його таким. То був якийсь зовсім інший чоловік. У такі моменти в ньому пробуджувався магістр юриспруденції і затятий український патріот. Може, це і справді добре для України, але це так шкодило їй та їхнім спільним великим планам на життя.
Одного дощового вечора Бонді зник. Просто пішов в один із днів, коли вона була на лекціях. Повернулася пізно, а в хаті – пустка. Він поїхав у Хуст і, кажуть, приєднався там до таких же запеклих поборників державності.
Душу роздирало на клапті. Тільки тепер, в останні дні суперечок і непорозумінь, почала відчувати, наскільки близьким і рідним був він для неї. Скільки тепла й любові до нього таїлося в її серці, наскільки прикипіла до нього її душа. У якій зараз потемніло і пекло вогнем невблаганного розпачу та незворотності. Хотілося плакати, ридати! І ані сльозинки не вичавлювалося з її очей. Тоді вона лиш зрозуміла, що відтепер має вирішувати усе сама. Завжди. І не давати волі почуттям. Мислити тільки раціонально. Тільки так могла тепер орієнтуватись у цьому швидкозмінному воєнному світі.
На дворі лило так, наче хтось прострелив небесне склепіння з великої гармати. І час по часі далі провадив канонаду важкою артилерією. У відповідь скалилися хмари і реготали, зловісно реготали. Ірена хоч і мала загартований пластунський характер, та усе ж надривна рана і пустка, що утворилися в тім місці, де вона берегла їхню з Богданом магію, пекуче боліла і творила якесь незбагненне провалля. Сіла на підвіконня вікна кімнати, яке виходило на площу Ринок. Вода заливала ряди і ляди, на яких ще вранці було повно сільського краму, метушився базарний люд, галасували продавці, снували покупці, просто цікаві перехожі… А зараз стихія злизала увесь той мотлох і залишки, що завше накопичувалися наприкінці дня. Бруківка, покрита водою, наче ожеледдю, вилискувала під спалахами блискавки. У час одного такого розряду, який бахнув десь зовсім поруч, вона відскочила від вікна, зачепивши фіранку і вазон. Горщик упав на старий, рипучий та порепаний паркет і тріснув навпіл, переламавши квітучу рожеву пеларгонію. Вона враз запахкотіла на всю кімнату моцним солодкаво-терпким ароматом втрати і болю. Ірена встала навколішки, збираючи уламки, і врешті-решт заплакала. Ридала надривно і довго, рвучи собі усю душу…
А вночі їй наснилися жахи: вона опинилася раптом посеред пустелі в оточенні різноманітних жуків, скорпіонів та іншої нечисті, від якої аж мерехтіло в очах. Вони усі кудись повзли і пхалися, від того робилося моторошно й огидно. І їх ставало все більше й більше, аж вони почали застувати слабке сяйво місяця, налазячи один на одного й утворюючи кургани. Ірина бігла, не тямлячи себе, оминаючи їх, як тільки могла. Її душила страшенна, пекельна задуха і страх, якого вона не знала – страх болючої смерті і божевілля. Вона яскраво відчувала, що збожеволіє, якщо не звільниться від цього сну у сні. І поволі задихалася та помирала. Раптом невідомо відкіля крізь той осклизлий чорний рій прорізався промінь сонця, і гади один за одним вигоряли, зникаючи. У тому прорізі з’явився вершник у латах і простягнув їй міцну руку. Тієї ж миті вона відчула себе на коні, позаду воїна, на вершині зеленого пагорба, біля підніжжя якого червоніли калюжі крові… І прокинулася спітніла й перелякана. Більше тієї ночі вона не зімкнула повік.
Зловила себе на думці, що не знає цього міста. Тобто це наче і був той самий Львів з його давніми будівлями, подекуди перемежованими якимись новими спорудами чи скверами, але не впізнавала його духу, настрою. Поляків і євреїв було тут не видко і не чути. Хоча ні, коли прогулювалася
