Книга Балтиморів - Жоель Діккер
— Мені незручно, бо ти не хочеш, щоб я тобі помагав.
Дядечко якраз мив вікна і на мить облишив те діло.
— Незручно, що ти не помагаєш мені, чи те, що ти бачиш, як я прибираю? Гадаєш, це нижче моєї гідності? Що я надто великий, щоб прибирати свій туалет?
Він влучив простісінько в ціль. І я зрозумів, що він має рацію. Я однаково захоплювався мільйонером дядечком Солом і дядечком Солом, який напихав торби покупками в супермаркеті: річ була не в багатстві, а в гідності. Сила і краса мого дядечка була в почутті надзвичайної гідності, що вивищувала його понад усіма. І тієї гідності ніхто не міг його позбавити, навпаки, з часом вона дужчала. І все ж таки, коли я бачив, як він миє підлогу, я не міг не згадувати епохи Балтиморських Ґольдманів: у їхньому маєтку в Оук-Парку працювала ціла армія прислуги, що підтримувала його в ідеальному стані. Була там Марія, постійна покоївка, яка працювала в них, коли ми ще були дітьми, був садівник Скунк, люди, що доглядали басейн, люди, які обрізували дерева (вони були зависокі для Скунка), люди, що лагодили дах, гарнюня філіппінка і її сестри, що приходили допомагати, як треба було прислуговувати за столом у День подяки чи під час святкових обідів.
Поміж тими тіньовими людьми, що начищали до блиску маєток Ґольдманів, Марія подобалася мені найдужче. Вона дуже добре ставилася до мене і в день мого народження дарувала коробку шоколадних цукерок. Я називав її чарівницею.
Коли бував там, мої брудні лахи, що валялися в кімнаті для гостей, зникали і того ж таки вечора з’являлися на моєму ліжку випрані й випрасувані. Я був просто-таки у захваті від її запопадливості. У Монклері прала і прасувала моя матінка. Робила вона все це в суботу чи неділю (коли не ходила на роботу), тож я тільки раз на тиждень міг убрати чистий одяг. Тобто мені доводилося ретельно вибирати одяг залежно від подій, які мали статися на тижні, щоб не виявилося, що я не можу вбрати светр, яким хотів справити враження на дівчат.
Навіть в університетські роки, коли я приїздив до Балтиморів у День подяки, Марія примудрялася забирати мій брудний одяг і класти його вже чистеньким мені на ліжко. Після Драми, що сталася напередодні Дня подяки 2004 року, дядечко Сол не повернувся в Оук-Парк. Та вона й далі ходила туди, бо вірність її була непохитна.
*
Флорида
Весна 2011 року
Наступного дня після вечері з бабусею я повернувся після довгої біганини і побачив, що дядечко Сол порається з порохотягом. Напередодні, в автомобілі, він почав було згадувати свою молодість, та як ми підкотили до хати, відразу ж замовк.
— Ти вчора не розповів мені про те, що сталося у вас із дідусем.
— Там нема чого розповідати. Так чи так, минуле — це минуле.
Він вимкнув порохотяг, змотав шнур і поставив його в шафу, виказуючи всеньким своїм виглядом, що все це не має значення. Урешті обернувся й приголомшив мене такими словами:
— Знаєш, Маркусе, твої дідусь із бабусею завжди цінували твого батька, а не мене.
— Невже? Що ти кажеш? Та вони завжди так захоплювалися тобою!
— Може, й захоплювалися. Але твого батька вони любили дужче.
— Як ти міг таке подумати?
— Таж це правда. Ми з твоїм батьком були нерозлучні, поки він не вступив до університету. Наші стосунки дуже ускладнилися, коли дідусь не захотів, щоб я став лікарем.
— Ти хотів стати лікарем?
— Так. А дідусь не хотів. Він казав, що для родинної справи це не згодиться. Зате твій батько хотів стати інженером, що входило до дідових планів. Він послав мене до пересічного університету, за який треба було небагато платити, і все, що в нього було, вклав у твого батька, щоб той зміг навчатися в престижному закладі. Там навчання відбувалося на найвищому рівні. І дідусь поставив його директором компанії. Хоч я був старший, проте посідав друге місце. Відтоді я робив усе, щоб приголомшити моїми успіхами батьків і забути, що вони ставили мене нижче за твого батька.
— Але що ж сталося? — допитувався я.
Він знизав плечима, взяв ганчірку і засіб для чищення й пішов до кухні мити вікно.
Оскільки дядечко Сол не дуже схильний був до балачок, я вирішив поговорити про це з бабусею. Її версія трохи відрізнялася від розповіді мого дядечка.
— Твій дідусь хотів, щоб Сол із твоїм татом разом орудували підприємством, — пояснила вона. — Гадав, твій батько перейматиметься технічними проблемами, а дядечко реалізовуватиме свій талант менеджера. Та це було ще до того, як вони з дідусем посварилися.
— Дядечко Сол сказав мені, що хотів стати медиком, але дідусь був проти.
— Дід вважав, що це даремна трата часу і грошей.
Бабця запропонувала вийти на балкон, щоб вона могла закурити. Ми посідали на пластикових стільцях, і я дивився, як вона крутить цигарку у вузлуватих пальцях, підносить її до рота, запалює і помалу затягується, перш ніж сказати:
— Розумієш, Маркі, «Ґольдман і компанію» заснував твій дідусь. Він довго працював, щоб довести її до такого стану, і чітко уявляв собі, як нею керувати. Він був чоловіком широкого мислення, та в декотрих питаннях дуже непоступливий. Наприкінці 1960-х дядечко Сол захотів стати медиком, та наразився на батькове нерозуміння. «Нащо стільки вчитися? Твоє завдання — провадити компанію до нових висот. Ти повинен вивчати стратегію, комерцію, бухгалтерію. А медицина — це ніщо! Що за дурнувата ідея!»
Дядечкові Солу нічого не залишалося, як скоритися й розпочати навчання на факультеті управління в маленькому університеті в Меріленді. Усе змінилося, коли він виявив, що батьки послали його брата навчатися в Стенфордський університет. Його болісно вразило те, що перевагу надали його братові. Під час родинних зібрань усі, звісно ж, захоплювалися моїм батьком, гордим студентом престижного університету, а не моїм дядечком, який навчався в другорядному навчальному закладі. Дядечко Сол хотів показати, що він теж здатний до
