Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
За кілька годин почали падати перші з тих, хто не витримував цього бігу. Чорні чаклуни добивали їх, відв’язували і гнали нас далі без жодної спроби дати перепочинок. Я вже був досвідчений у такій гонитві, то навколо не дивився, зосереджувався і рахував кроки. Треба пробігти тисячу кроків, і я рахував. Потім ще, ще і ще. Головне, не думати про те, скільки тисяч кроків попереду. Тисяча завжди одна – рахуй!
Бігли до ночі. Спочатку степом, потім лісами. Жодного разу ніхто не спробував напасти на нас. Мабуть, чорних чаклунів боялися усі інші чудовиська. Коли почало сутеніти, нас залишили на галявинці. Навіть не розв’язували. Самі чорні чаклуни відійшли кудись. Але були неподалік, бо жах не відпускав. То ніхто не розмовляв, всі лежали на землі і тремтіли. Я не зміг заснути до самого ранку, а потім ще день гонитви. Люди стали слабіти частіше, їх без жалю вбивали. З Торжища п’ятеро чорних чаклунів вивезли півсотні рабів. А коли увечері другого дня ми побачили на високому пагорбі чорну фортецю, живими залишалося не більше половини. Ще двоє не змогли здолати крутий підйом до фортеці. Інші забігли нагору, протупотіли по мосту до воріт і забігли всередину, де попадали. Всі мовчали і тремтіли, бо як би не було страшно раніше, а зараз стало зовсім нестерпно.
Чорні чаклуни розвели нас по маленьких камерах десь у підвалах своєї фортеці. В камері було холодно і темно. Однак страх трохи відступив, може, не пробивався через товсті кам’яні стіни. Я зміг думати. Жалкував, що не впав по дорозі. Чорні чаклуни вбили б мене своїми важкими та довгими списами, і я б більше не мучився. Почув, як щось впало на підлогу біля дверей. Обережно помацав, це був шматок хліба. Пожував. Хотілося пити. Коли двері відчинилися. Страх знову стрибнув на мене і паралізував. Я був притомний, але спостерігав за тим, що відбувалося, наче звідкілясь збоку. Чорний чаклун – химерна істота зростом десь зо три метри, з головою закрита чорним плащем – зайшов до камери зі смолоскипом. Смолоскип поставив у спеціальний держак над дверима, так що світло стало у всій камері. Мене чудовисько поставило до стіни, з якої стирчали металеві кільця. До них мене і було припнуто, та так, що я не міг і поворухнути ані руками, ані ногами, ані головою.
Потім чорний чаклун вийшов до коридору і повернувся з чимось слизьким та огидним у руках. Настільки огидним, що коли я побачив це, то моя відраза змогла перебити страх. Я сіпнувся, але ланцюги міцно тримали мене. Чаклун же кинув те, що приніс, мені в обличчя. Я намагався ухилитися, але не міг, бо голова була міцно закріплена біля стіни. Щось схопило мене за голову і водночас уп’ялося в обличчя. Я заверещав і верещав наступні півгодини, поки остаточно не охрип. Потім лише стогнав, а щось слизьке та холодне сиділо у мене на обличчі, обхопивши голову міцними лапами.
Мені було так погано, що думати і щось відчувати, окрім жаху та огиди, я зміг лише за кілька годин після того, як чорний чаклун прийшов і зняв мені з голови ту купу слизу. Потім відв’язав мене від стіни і залишив на підлозі. Напівмертвого, виснаженого і слабкого.
Наступного дня все повторилося. Лише з третього разу жах та огида перестали бути настільки потужними, щоб забивати мені всю голову. Я почав дещо помічати. Чорний чаклун одягав мені на голову жабу. Величезну слизьку жабу, яка своєю пащею хапала мене за обличчя, а лапами обхоплювала голову і так трималася, аж поки чорний чаклун її не знімав. На початку жаба була схожа на пробитий м’яч, майже порожня, але коли чорний чаклун зняв її з мене, то вона вже була схожа на комара, що обпився крові.
На шостому разі, коли чорний чаклун знімав жабу, йому не сподобалося, що вона надулася значно менше, аніж зазвичай. Чорний чаклун схопив мою руку і увігнав під ніготь голку. Я заверещав, а він знову накинув жабу мені на голову. Коли жабу було знято і я знесилений валявся на підлозі, то згадав слова Бар-Кончалаби. Про те, що треба не доводити справу до тортур. То коли чорний чаклун знову прийшов і одягнув мені на голову жабу, я почав верещати і боятися, як у перші рази. Спочатку мені не вдавалося симулювати, то були ще голки під нігті. Але десь на третьому тижні я почав добре лякатися і без тортур. Чорним чаклунам був важливий виробіток, якщо жаба була надута моїм болем, їм цього цілком вистачало, і більше вони мене не катували.
Натомість почало боліти серце. Бо ж я не був таким хорошим актором, щоб вигадувати біль. Я розкачував себе і відчував його по-справжньому, наче мене дійсно катували. Серце цього не витримувало. Я розумів, що довго так тривати не може. Розумів, що вже минуло багато часу і якщо Непийпиво досі не опритомнів, то вже і не опритомніє, а навіть якщо виживе, кому буде потрібен якийсь слуга. Краще було б померти, аніж так мучитися, але я чомусь чіплявся за життя, як божевільний, щодня верещав з жабою на обличчі, видавав потрібні почуття, а потім відчував, як у серце наче штрикали тими самими голками, які заганяли під нігті.
Розділ 12Дивовижний порятунок та остаточне розчарування
Надовго б мене не вистачило. Кілька тижнів, максимум місяць. Потім серцевий напад і до побачення. Коли одного дня чи ночі, з підвалу не було видно, прийшов чорний чаклун. Він відв’язав мене від стіни і вивів з камери. Повів коридором. Він був попереду, навіть не озирався на мене, а я і не думав про спротив. Я ні про що не міг думати у присутності чорного чаклуна, бо страх перед ним спустошував мою голову, залишав її без жодних думок. Я не замислювався, що відбувається, куди мене ведуть, просто йшов і тремтів. Мене вивели на білий світ. Я примружився, нічого не бачив. Мене далі повели кудись, я впав, мене вдарили, підвівся, наосліп пішов. Спочатку під ногами була бруківка, потім дошки, схожі на міст, я б мав зрадіти, бо
