Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
…І він перемагав. Ілюзія тілесної нетлінності та особистої присутності витворювала в пригніченій страхом масовій свідомості ілюзію безсмертя, а це і є відчуття божественності. Сюди, до цієї пародійної копії піраміди, марксистські жерці прагнули загнати кожну одиницю з масиву гарматного м’яса, необхідного в достатній кількості для торжества бога по всьому світу. Зі склепу вони, ці двоногі, позбавлені бога, мали вийти іншими. Примітивна копія вірного християнина мала побачити, що Ленін як живий, і мусила після цього побачення увірувати в нього, як увірували колись в Ісуса. Біда лише, що не живий, а – «як живий». І жодного тут промислу Божого, а лиш технологія бальзамування харківського професора. Бальзамування – ремесло давнє. Мумії живуть тисячоліттями. Навіть у келіях Києво-Печерської лаври.
А ця мумія калмика, що вверг Росію в лапи диявола, мала жити тут вічно. По ній двічі у рік топталися живі боги, що здійснювали ритуал з’явлення до народу. Вони живі – як і він там, унизу, під їхніми кирзаками, і на доказ вони лиш махали руцями. Подавали ознаки життя. І трудящі у запамороченій свідомості вже не знали, чи боги це, чи фараони, повсталі з пірамід.
Цей маразм дотепер, аж до шістдесятих, Галичини – за Лихачовим, наймолодшої території СРСР – практично не торкнувся. Із західних українців не змогли, а точніше, не встигли ще вичавити Бога і вселити кремлівську ерзац-мумію. У свідомості тисяч галичан Ленін був чортом, що пішов проти Бога. У Росії таких, з усе ще неприспаною совістю, були одиниці, а тут – тисячі. Тому російському академіку Лихачову ці українці були ближчими, ніж свої браття-«великороси». Цивілізаційно ближчими. Бо вони разом були ближче до Бога – в той час як російський соціум уже народжувався й жив без Нього.
Пітерський інтелігент стояв посеред галицького села і бачив на свої очі, що справа, за яку режим відібрав у нього сина, жила й перемагала. Перемагала Бога. Ватага войовничих атеїстів ґвалтувала християнське село з патологічним ідеологічним садизмом.
Шумілов був онуком настоятеля знаменитого пітерського Ісааківського собору. Найчастіше його дід згадував пам’ятний день у його житті, коли у буремні літа Першої світової до головного храму північної столиці завітав богопомазаник. Дід невпинно переповідав своє незгладне враження – людини, побожнішої за останнього царя Миколу Другого, він у житті не бачив. І це було не тільки враження церковнослужителя – це була правда. Виняткові християнські чесноти монарха просто вражали. Коли він прочитав передане йому через століття послання святого Серафима Саровського з пророцтвом про цареву мученицьку смерть, Микола довго плакав.
Крадькома академік Лихачов повторював цей історичний факт, намагаючись збагнути таїну: чому саме Росії випало випити таку гірку чашу боговідступництва? Чому саме її було віддано на поталу сатані? Думка, що Росія терпить за останнього Романова, якого власний народ відправив на плаху, була лише ключем до розгадки. А в чому сама істина цього падіння під хрестом північної Русі? Може, у тому, в чому не хотіли зізнаватися навіть найсвітліші уми північноруських земель? У тому, що християнство тут було лише зовнішньою оболонкою закоренілого в крові та плоті ординства. І те, що новоявлений Батий в особі Петра Першого ліквідував патріархію як форму відокремлення земної політичної влади від влади небесної, духовної, коли запровадив Священний синод і наділив себе правом призначати туди своїх пахолків, коли одержавив церкву і зробив її опорою самодержавства, що виродилася до огидної форми департаменту охранки, – може, саме це містило вибуховий механізм відвернення від Бога? Механізм, який накручував пружину стосунків між Богом і людиною віками і врешті вибухнув у безпрецедентному сказі російських марксистів.
Шумілов виріс в академічному середовищі, тому комсомольська оргія в цьому далекому бандерівському селі видалася йому дикунством. Більшовики практично зробили зворотну дію – вони дехристиянізували східнослов’янську землю, причому випалювали християнство розпеченим мечем здичавілих мас. Але чому ці маси так легко піднімали руку на хрест? А тому, що той хрест носив по руській землі батюшка – ненаситний, продажний, не від світу духовного, а від самодержавно-сексотського. Селянин думав, що він пішов проти нього, цього огидного кровопивці та фарисея, а вийшло так, що пішов проти Бога. Він мав палити плебанії, а не ламати хрести. Пітерський інтелектуал, якого невимовне горе – втрата дитини – привело з берегів Неви до підніжжя Карпат, раптом зловив себе на темній думці: адже таким сатаністом, як ця п’яна орда, був і його син!
Шумілов угледів гурт жінок, що причаїлися за парканом і крізь щілини споглядали крадькома, як пащу розверзло пекло на землі. У їхніх очах був жах побожної душі, якій здалося, що вона й не помітила, як розлучилася з тілом і втрапила в цю гріховну безодню. Коли наблизився незнайомець, вони сахнулися, як від чорта. «От чому вони ненавидять нас, росіян, – подумав Шумілов. – Вони мають нас за антихристів. Тому бояться й ненавидять».
Він їхав сюди з пекучим і несамовитим почуттям до цих «бандитов», які відібрали життя в його кровинки. Але опинившись у кратері розгулу комуністичного сатанізму, йому хотілося просити пробачення в цих людей за сина, якого він, одначе, втратив. І в чому його вина? Він хотів спитати у цих місцевих, дивних і близьких йому людей, але вони враз відходили, коли він до них підступав. І від цього відчуження йому ставало ще нестерпніше. Між ними й Шуміловим стояла невидима чорна хмара, за якою вони вже не могли бачити одне одного, за якою не знаходили порозуміння їхні пригнічені душі, яка розколола їхнє єдине споконвіку національне тіло на два антитіла, яким уже не судилося бути разом у гармонії християнської одності.
Кушнірук уперше після смерті дружини відчув таке невимовне задоволення від життя: ніби йому подзвонив сам Андропов. Щоби привітати з успішним завершенням операції виняткової складності, якою завжди буває боротьба з «гремучей смесью национального и религиозного фанатизма». Фільмові кадри всенародного свята справили враження на все найвище політичне керівництво в Києві та Москві. Ще б пак – розпочинали зі збройного повстання, в якому загинули радянські військовослужбовці, а завершили народними гуляннями на місці
