Завоювання Плассана - Еміль Золя

— Ти здав третій поверх?

— Так, я справді здав його.

Почуваючи, що створюється якесь мовчазне замішання, він провадив далі спокійним тоном:

— Сьогодні вранці, перед тим як піти в Тю лет, я зайшов до абата Бурета; він дуже наполягав і, правду кажучи, я домовився. Я знаю, що тобі це неприємно. Але подумай трохи, ти нерозсудлива, моя люба. Цей третій поверх нам ні до чого; він зовсім занедбаний. Від фруктів, які ми зберігали в кімнатах, з’явилася вогкість і почали відклеюватись шпалери. До речі, не забудь завтра ж наказати винести фрукти. Наш пожилець може прибути щохвилини.

— Нам жилося так добре, коли ми були самі в нашому домі, — стиха промовила Марта.

— Ет, — сказав Муре, — священик багато клопоту нам не завдасть. Він житиме у себе, а ми у себе. Ці чорноризці ховаються, навіть коли їм треба випити склянку води. Ти знаєш, як я їх люблю! Вони здебільшого нероби… Саме тому, що трапився священик, я й вирішив здати третій поверх. Гроші вони платять, а в домі їх і не почуєш, вони навіть ключами ніколи не брязнуть.

Марта була засмучена. Вона дивилась на цей щасливий дім, на садок, осяяний прощальним промінням вечірнього сонця, де чимдалі сутеніло, на дітей, на своє щастя, що спочивало тут, в цьому маленькому куточку.

— А ти хоч знаєш, хто такий отой священик? — спитала вона.

— Ні, але абат Бурет наймав від свого імені, цього досить. Абат Бурет — порядна людина. Я знаю, що нашого пожильця звуть Фожа, абат Фожа, і що він прибуває з Безансонської єпархії. Він не зміг ужитися з своїм кюре; його призначають вікарієм у церкву святого Сатюрнена. Можливо, він знає нашого епіскопа монсеньйора Руссело. А втім, це нас не обходить, ти розумієш… Щодо мене, то я цілком покладаюся на абата Бурета.

Але Марта не заспокоювалася. Вона заперечувала чоловікові, що з нею рідко траплялося.

— Ти маєш рацію, — сказала вона, помовчавши трохи, — абат — достойна людина. Проте мені пригадується, коли він приходив подивитись помешкання, то сказав, що не знає особи, від якої має доручення його найняти. Це звичайна річ, що священики, живучи в різних містах, дають один одному такі доручення. Мені здається, тобі слід було б написати в Безансон і довідатись, кінець кінцем, кого ти пускаєш до себе в дім.

Муре не був схильний сердитись, він поблажливо усміхнувся.

— Не диявол же він справді… Ось ти вся тремтиш. Я не знав, що ти така марновірна. Не думаєш же ти, що попи, як кажуть, приносять нещастя. Правда, вони не приносять і щастя. Вони такі, як і всі люди. А втім, побачиш, коли цей абат буде тут, чи я боюся його сутани.

— Ні, я не марновірна, ти ж знаєш, — прошепотіла Марта. — Мені просто якось тяжко на серці, от і все.

Ставши перед нею, він урвав її різким рухом.

— Годі! — сказав. він. — Я здав помешкання. Більше про це нема чого говорити.

І додав насмішкуватим тоном буржуа, який уклав вигідну угоду:

— Головне, що я одержуватиму сто п’ятдесят франків, наш річний прибуток збільшиться на сто п’ятдесят франків.

Марта схилила голову, протестуючи вже тільки невиразними рухами рук і заплющуючи очі, щоб стримати сльози, які, здавалось, ось-ось бризнуть з-під повік. Вона нишком кинула погляд на дітей, що ніби й не чули її розмови з чоловіком, призвичаєні, очевидно, до таких сцен, в яких виливалася насмішкувата красномовність Муре.

— Якщо ви хочете зараз їсти, то можете йти, — похмуро сказала Роза, виходячи на ганок.

— Оце добре! Діти, обідати! — весело крикнув Муре; здавалось, поганий настрій його враз розвіявся.

Всі повставали з місць. Тоді Дезіре, яка весь час залишалася спокійною і до всього байдужою, наче згадала про своє горе, коли всі заворушилися. Вона кинулася батькові на шию і залепетала:

— Тату, у мене вилетіла пташка.

— Пташка, моя люба? Ми її впіймаємо.

І він ніжно голубив дівчинку. Довелось і йому йти дивитися на клітку.

Коли він привів дитину назад, Марта й обидва сини вже були в їдальні. Вечірнє сонце, кидаючи проміння крізь вікно, грало на фарфорових тарілках, дитячих бокальчиках і на білій скатерті. Тепла затишна кімната здавалася зеленкуватою од відсвітів садка.

Коли Марта, заспокоєна цією тишею, знімала всміхаючись покришку з супниці, в коридорі почувся шум, вбігла розгублена Роза і, затинаючись, сказала:

— Прибув пан абат Фожа.

II

Муре аж скривився з досади. Він і справді не чекав свого пожильця раніше, як післязавтра. Муре хутко підвівся, але абат Фожа вже стояв на дверях з коридора. Це був високий, кремезний чоловік з грубими рисами квадратного, землистого кольору, обличчя.

Позаду, в тіні, стояла літня жінка, дуже схожа на нього, не така висока, але суворіша на вигляд. Вони побачили накритий стіл і ніби завагалися, скромно відступили назад, але не вийшли. Висока чорна постать священика жалобною плямою вимальовувалась на чисто потинькованій білій стіні.

— Пробачте, будь ласка, що ми турбуємо вас, — звернувся він до Муре. — Ми прийшли від абата Бурета, він мав вас попередити.

— І не подумав! — вигукнув Муре. — Абат завжди так робить! Він немов літає десь понад хмарами. Ще сьогодні, вранці, пане, він запевнив, що ви не будете тут раніш як через два дні. Але так чи інакше треба вас якось влаштувати.

Абат Фожа знову став просити вибачення. Говорив він поважно, з якоюсь особливою лагідністю в голосі. Справді, йому дуже неприємно, що вони прийшли в такий час. Висловивши свій жаль десятком надзвичайно вдало підібраних слів, він повернувся, щоб заплатити носильникові, який приніс його скриню. Своєю великою гарної форми рукою він витяг з-під поли сутани гаманець, але так, що можна було бачити лише сталеві його колечка, і, опустивши голову, порився в ньому хвилинку, обережно мацаючи кінчиками пальців. Після цього носильник пішов, але ніхто так і не побачив, яку монету він одержав.

Абат почав знову ввічливим тоном:

— Прошу вас, пане, сісти знову до столу. Ваша служниця покаже нам кімнати. Вона допоможе мені занести оце.

Він уже був нахилився, щоб взятися за ручку скрині. Скриня була дерев’яна, маленька, скріплена на ріжках і з боків жерстю. Мабуть, її вже лагодили, бо на одному боці була прибита соснова дощечка. Здивований Муре шукав очима інших речей священика, але побачив лише великого кошика, якого літня пані тримала обома руками перед собою, вперто не бажаючи, хоч була дуже втомлена, поставити його на підлогу. В нещільно закритому кошику між пакунками білизни видно було кінчик загорнутого в