Шум і лють - Вільям Фолкнер

«Забрав би ти його додому. Тобі ж не дозволяють виводити його за подвір’я».

«А він думає, що цей вигін досі їхній, — каже Ластер. — І все одно з дому сюди їм не видно».

«Зате ми його бачимо. Кому сподобається дивитися весь час на дурня? Та й лихо вони приносять, дурні».

Ось прийшов Роскус, вечеряти кличе, а Кедді говорить, що це ще не час вечері.

— Ба ні, якраз час, — каже Роскус. — Ділсі сказала, щоб ви всі йшли додому. Веди їх, Верше!

І почалапав нагору, де корова мукає.

— Мо’, поки дійдем додому, то якраз і обсохнемо? — каже Квентін.

— Це все ти, біди накоїв, — каже Кедді. — Я просто хочу, щоб нас одшмагали.

Надягла вона сукенку, а Верш їй позащібав.

— Та вони й не додивляться, що ви мокрі, — каже Верш. — Нічого не видно. Якщо тільки ми з Джейсоном не розповімо.

— А як ти, Джейсоне, таки розповіси? — питається Кедді.

— А це про кого? — питається Джейсон.

— Ні, він не розповість, — каже Квентін. — Правда, Джейсоне, не роздзвониш?

— А я б’юсь об заклад, що він розкаже! — заявляє Кедді. — І не кому-небудь, а бабусі.

— Та не посміє він їй розповісти, — каже Квентін. — Вона ж хвора. Ми сунутимемо помалу — лельом-полельом, прийдем уже поночі, то ніхто нічого й не помітить.

— Ат, нехай помічають, — каже Кедді. — Та я сама візьму й все-все вибовкаю. Верше, піднеси його на гору!

— Джейсон не розповість, — каже Квентін. — Ти ж не забув, Джейсоне, як я змайстрував тобі лук і стрілу?

— Поламався вже той твій лук, — йому Джейсон.

— Та нехай розповість, — каже Кедді. — Начхати мені на це. Піднеси, Верше, Маврі на гору!

Верш присів, я видерся йому на спину.

«До побачення — з усіма вами на виставі, — каже Ластер. — Ходімо, Бенджі. Нам ще б того четвертака одшукати!»

— Ітимемо повільніше, то воно й споночіє, поки доплуганимо, — каже Квентін.

— А я не бажаю йти повільно! — каже Кедді. Ми вийшли на гору, а Квентін не вийшов з нами. Вже ж нам чути дух свиней, а він усе ще дляється там, біля фоси. Свині рох-рох та знай нюх-нюх у кориті. Джейсон ішов задній, руки в кишенях. Роскус саме доїв корову в хліві біля дверей.

Із хліва як повискакують до нас корови.

— Ну ж бо, Бенджі, — каже Ті-Пі, — заводь своєї знову! А я підвиватиму. Ууу! — Квентін знову штовх Ті-Пі. Турнув його в те корито, з якого свині їдять, то Ті-Пі там і лежить. — Який ти гарячий! — йому Ті-Пі. — От як він мене хвацько! Бачили, як цей білий турнув мене? Ууу!

Я й не плачу, а перестати не можу. Не плачу, а земля не стоїть, повзе, і я заплакав. Ось земля стає дибки, й корови як дременуть попід гору. Ті-Пі пнеться підвестись. Та знов упав, а корови вділ, задерли хвости. Квентін тримає мене за руку, йдем до хліва. А тут де й подівся хлів, і ми мусіли зачекати, поки він знову стане на своє місце. Я й не встеріг, як той хлів вертався назад. А повертався він ззаду, з-за нас, і Квентін посадив мене в жолоб, де дають коровам їсти. Тримаюсь за жолоб. І жолоб кудись тікає, а я за нього держусь. Знов крови помчали: минули двері та вділ. Ой не можу зупинитися. Квентін і Ті-Пі знову опинилися на горі, чубляться. Поїхав Ті-Пі вділ, а Квентін нагору його цуприкує. Ось Квентін ударив Ті-Пі. А я ніяк не зупинюсь.

— Устань! — каже Квентін. — Ось тутечки й постій. Не виходь, поки я не вернусь.

— А ми з Бенджі поїхали знов на весілля! — каже Ті-Пі. — Ууу!

Знову Квентін б’є Ті-Пі. Тепер трясе його та бух! бух! ним об стіну. А Ті-Пі заливається сміхом. І щоразу, коли Квентін бухкає ним об стіну, він хоче викрикнути оте своє «Ууу!» — й не може, через сміх. Я вже й не плачу, а зупинитися ніяк не можу. Ось Ті-Пі впав на мене, а двері хліва десь поїхали. Чи не до річки вони поїхали, а Ті-Пі сам з собою б’ється, а тоді знову геп. Він заливається, а я ніяк не перестану, й хочу встати, але ніяк не можу, й знову падаю, і не можу зупинитись. І тоді Верш каже:

— Гарно ж ти показав себе. Що й казати. Та перестань верещати!

А Ті-Пі знай регочеться. Качається по підлозі та й регоче.

— Ууу! — вигукує Ті-Пі. — Ми з Бенджі знову пішли на те весілля. Надудлилися саспрелевої — та й назад! — таке каже Ті-Пі.

— Та тихіш! — Верш йому. — А де ви її доп’яли?

— Там, у льоху, — каже Ті-Пі. — Ууу!

— Та цить! — йому Верш. — А де саме в тому льоху?

— Та скрізь там! — каже Ті-Пі. Й знову сміється. — Там тих пляшок сто штук! Мульйон! Одчепись, чорнюче, — я співати буду!

А Квентін каже:

— Підійми його!

Верш мене підняв.

— Пий оце, Бенджі, — каже Квентін.

А склянка аж гаряча.

— Тихо! Цить! — каже Квентін. — Пий краще.

— Цмуль с-спрелеву! — підохочує мене Ті-Пі. — Дай і мені випити, містере Квентіне!

— Заткайся! — йому Верш. — Мало надавав тобі містер Квентін.

— Підтримай його, Верше, — просить Квентін.

Вони мене тримають. Гаряче тече мені по підборіддю й на сорочку. «Пий!» — каже Квентін. Тримають мені голову. Мені гаряче стало всередині, й я знову завів. Я плачу, а в мені всередині щось там коїться, і я ще дужче плачу, а вони мене тримають, аж поки й минулося воно. Тоді я й принишк. Воно все ще кружляло довкола мене, а тоді й плями яскраві пішли. «Відчини стійло, Верше!» Велі-повелі кружляють. «Постели ці порожні мішки на підлогу». Попливли швидше, майже як і слід. «А зараз бери його за ноги!» Гладенько пливуть собі, яскраві такі. Чую, як сміється Ті-Пі. І я з ними, на ту яскраву гору.

На горі Верш зсадив мене на землю. «Давай, Квентіне!» — гукає він, озираючись назад, удолину. А Квентін усе ще стовбичить там, над річкою. Крем’яшки шпурляє туди, де тіні у воді.

— Нехай він там і лишається, той страхопуд, — каже Кедді. Взяла мене за руку, йдемо повз хлів, а тоді у хвіртку. На доріжці, викладеній цеглою, жабка розсілася. Кедді переступила через неї, тягне мене за руку.

— Ходім, Маврі! — каже Кедді. А жабка все сидить собі — коли це Джейсон тиць у неї великим пальцем ноги.

— Ага-ага, а в тебе гузка вискочить! — йому Верш.

Поплигала жабка собі геть.

— Ходімо вже, Маврі! — мені Кедді.

— А в них