Шум і лють - Вільям Фолкнер
Потюпали ми попід парканом, до городу підійшли, а на паркані, на городньому, тіні наші. І моя тінь вища за Ластерову на паркані. Ось вилом, ліземо туди.
— Стривай! — мені Ластер. — Знову ти за той цвях зачепився. Ну ніяк не можеш так пролізти, щоб не зачепитись за нього!
Кедді мене одчепила, й ми пролізли. І Кедді каже: «Дядечко Маврі велів, щоб ми йшли навпригинці, аби ніхто нас не вгледів. Ну ж бо, пригнися, Бенджі. Ось так, як я, бач?» То ми отак, навпригинці, й перейшли сад, а квіти об нас терлися, шурхотіли та торохтіли. Земля під ногами там така тверда. Перелізли через паркан, а там свині — рох-рох на нас та нюх-нюх до нас. «Либонь, сумують вони за тим кабанчиком, що наші закололи вранці», — сказала Кедді. Ох і тверда ж там земля, геть забита, і груддя такенне.
«Не виймай рук із кишень, — Кедді мені. — А то заморозиш. Ти ж не хотів би поодморожувати собі руки — якраз на Різдво?»
— Там така холодюка, надворі, — каже Верш. — Чого тобі туди замандюрилось?
— Що в нього цим разом? — питається мама.
— Та проситься погуляти, — каже Верш.
— То й випустіть його, — каже дядечко Маврі.
— Дуже вже ж холодно, — їм мама. — Хай краще сидить удома. Бенджаміне! Ну перестань!
— Та не заморозиться, — їй дядечко Маврі.
— Послухай, Бенджаміне, — мені мама. — Не будеш хорошим хлопчиком — запхну тебе в кухню.
— А меммі просила не пускати його до кухні сьогодні, — каже Верш. — І без нього їй там по саму зав’язку мороки — стільки пекти-варити-парити.
— Та хай провітриться собі, Кароліно, — мамі дядечко Маврі. — А то ще хвороби накличеш на себе через нього.
— Та знаю, — зітхає матінка. — Покарав мене Пан Біг дитятком. Тільки за що — не відаю.
— Авжеж, авжеж, — заавжежкав дядечко Маврі. — Чогось би покріпного тобі. Ось я зроблю тобі пунш!
— Та я од того твого пуншу тільки ще гірш розкисну, — матінка йому. — Сам добре знаєш.
— Ні ж бо! Ти ого як збадьоришся! — їй дядечко Маврі. — Гарненько вкушкай його, хлопче, та й виведи на часинку.
Дядечко Маврі пішов. І Верш десь пішов.
— Ну перестань нити, будь ласкав, — мені мама. — Зараз ми вмить гарненько тебе вкутаємо та й випхаємо. Я ж не хочу, щоб ти там захолодився.
Верш узув мені черевики, накинув пальто, ми хап шапку та й пішли. А дядечко Маврі ховає пляшку в буфет, що в їдальні.
— З півгодинки потримай його на морозці, хлопче, — каже дядечко Маврі. — Тільки з подвір’я не випускай!
— Та звісно, сер, — йому Верш. — Ми ж його ніколи й не випускаємо за ворота.
Вийшли ми надвір. Сонце холодне, а блищить.
— А куди це ти почовгав? — мені Верш. — Чи не в місто? Таке собі намислив?
Ми продерлися крізь торохтюче листя. Хвіртка холоднюща.
— Сховай краще руки в кишені, — мені Верш. — От примерзнуть вони тобі до залізної хвіртки, і що тоді? Чи ж не ліпше було почекати їх у теплій хаті.
Він узяв мої руки й запхнув до кишень. Чую, як він торохтить поміж листя. Чую запах морозу. Хвіртка холоднюща ж.
— На пожуй горіхів, це краще. О! Скік — і вже й на дереві! Ти глянь на ту білочку, Бенджі!
Мої пальці не чують хвіртки, але ж як тхне сліпучим холодом.
— Заховай, запхни назад руки, до кишень!
Коли це Кедді іде. А тоді як пугне до нас. Торба з книжками метляється, б’є її ззаду.
— Привіт, Бенджі! — каже Кедді. Відчинила хвіртку, зайшла, нахиляється. Кедді пахне, як те листя. — Це ти вийшов чи не мене зустріти? — питається. — Вийшов зустріти Кедді, еге ж? Верше! Що ж ти рук йому не догледів? Вони в нього як льодяки!
— Та все кажу йому: не виймай з кишень! — їй Верш. — А він мов прикипів до тої залізної хвіртки.
— Та невже ж ти вийшов зустріти Кедді? — вона мені й тре-тре мої руки. — Ну й що? Що ти хочеш мені сказати?
Пахне Кедді, мов дерева й мов тоді, коли вона каже, що оце ж ми й попрокидалися.
«Ну й чого ти рознився? — каже мені Ластер. — Дійдем до фоси, то звідтіля й побачиш їх. Ось, на. Дурій тобі». І дає мені квітку. Ми зайшли за паркан, до повітки.
— То й що ж воно таке, що? — допитується Кедді. — Що ти хотів би розповісти твоїй Кедді? Вони випхали його на мороз, правда, Верше?
— Та хто б його і втримав узаперті! — їй Верш. — Канючив, аж поки й випустили, а тоді прямо сюди пре і все у хвіртку зирить, на вулицю…
— То й що? — мені Кедді. — Мо’, ти гадав: от прийде Кедді з школи та вже й Різдво буде? Справді таке думав? А воно ж, те Різдво, лише позавтрьому буде. Сенті Клаус, Бенджі! Сенті Клаус подаруночки принесе. Ану біжка додому! Та й зігріємось.
Бере вона мене за руку, й ми мчимо крізь те яскраве шурхотливе листя. Вихопилися по східцях нагору — з яскравого холоду та в темний. Дядечко Маврі якраз ставить ту свою пляшку в буфет. Він кличе Кедді, а Кедді Вершеві:
— Веди його до вогню, Верше! — А тоді до мене: — Ходи з Вершем! А я вернусь за хвильку.
Пішли ми до вогню. Матінка питає:
— Він промерз, Верше?
— Ні, мамо, — їй Верш.
— Зніми з нього пальто й черевики, — матінка йому. — І скільки разів нагадувати тобі, щоб його черевики лишав за порогом?
— Так, мамо, — їй Верш. — Постій тихенько.
Роззув мене — скинув черевики, розщібнув пальто. А тут Кедді:
— Стривай, Верше. Мамо, а можна, хай Бенджі ще погуляє? Я візьму його з собою.
— Краще хай відійде в теплі, — каже дядечко Маврі. — На сьогодні задосить нагулявся.
— Та обоє краще посидьте в хаті, — каже матінка. — Он Ділсі каже, мороз усе дужче тріщить.
— Ох, мамо, — зітхнула Кедді.
— Та чого й не пустити її, — каже дядечко Маврі. — День просиділа в школі, узаперті. Їй треба подихати свіжим повітрям. Біжи гуляй, Кендейсі!
— Пусти і його зі мною, мамо, — просить Кедді. — Будь ласочка! Ти ж знаєш, як він розпхинькається, коли не пустиш.
— А навіщо ти заговорила при ньому про гульки? — їй мама. — І навіщо взагалі сюди
